“Чорний Віл“

Рідною мовою / Эссе / Читателей: 41

Инфо

“Чорний Віл“ - Герой Країни

Я неодноразово бачив його на з`їздах “Поступу“: енергійний, невідпорний, дотепний. Не один раз бував він у нашому місті. Його знала вся Країна, його знав світ...
Як зараз бачу його останній приїзд.
Ми вдвох, відраховані в Поступу, Добровольский і я, чекаємо його машину біля машинобудівного технікуму в самому центрі Дикопілля. Він запізнюється. Зал хвилюється...
З`являється “Чорний Віл“(ЧВ). Він помітно нервує. Хоча звично та зі знанням справи говорить, говорить, говорить. Слова не вставити. І так до самого кінця арендованого часу.
Марно намагалися ми перехопити його на зворотнім шляху.
Біля нього неусипно чатував наш місцевий партбонза...
І ось вже лише димок від відбулої машини ЧВ.
Відбулої у вічність, як з`ясувалося невдовзі.

Взагалі-то його власне прізвище було дуже подібним до того, як ми його тут назвали. Власне інколи він і сам себе так називав. Казав: “Така моя доля!“

Зізнаюсь, коли я вперше почув це прізвище, та ще й в коммпанії братів Попелів, та ще й почув, що всі вони - “бандерівці“, одразу стало не по собі. Уявилися закатані по лікоть рукави рук у п`ятнах крові вояків зі “шмайсерами“ ...

І ось перші демократичні вибори Президента Країни після епохи застою.
На той час я вже був обраний депутатом облради. Тому, коли з`ясувалося, що “Чорний Віл“ буде виступати в залі облвиконкому, вирішив обов`язково піти і все самому розпитати. Прийшов загодя.
Хвилювався: розумів, що присутній при чомусь абсолютно досі неймовірному. Ще б пак: бандеровець, та ще й який, в Дикополлі.
Серце зрадницьки колотилося.
Аж доки якось тихо і плавно ні з`явився давно очікуваний ЧВ.
Невеликий на зріст, з непишним , але задирикуватим півником світлого з рудинкою волосся, ще більш рудими симпатичними вусами, у вишиванці, та ладному сірому костюмі.
Він повільно та спокійно обвів пильним поглядом щільно заповнений зал обласної еліти. Тихенько, прочищаючи горло, кашлянув і заохочуючи посміхнувся:
- Ну що ж, почнемо?         
  Доброго всім вечора.
Кинув швидкий погляд на трибуну:
- Мабуть краще я буду без мікрофону. Хочу бути ближче до вас.
І почав говорити, походжаючи поміж першими рядами залу.
- Мене звати...
Представився. Коротко розповів про себе.
- А тепер я готовий відповісти на всі ваші запитання.
Всі спочатку чомусь принишкли: дивний якийсь “бандерівець“...
- Що невже немає запитань, - він іронічно посміхнувся, немов провокуючи.
Пролунали перші несміливі, немов розвідницько-дипломатичні. ЧВ легко роздьобував їх, немов горішки.
Серце моє знов зрадницьки  закалатало. Я трохи заспокоївся і підняв руку, задав, вибачаючись, запитання про бандерівців.
- Не варто вибачатись. Я чекав на таке запитання і дякую Вам за нього.
Він посерйознішав. Трохи сумно сховав посмішку в вуса і почав спокійно і грунтовно, не лукавлячи, розповідати, розвіючи міфи та чутки. Це йому вдалося досить переконливо: розклав усі питання наче по всіх поличках.
Аналогічно відповів буквально на всі запитання. Зробив це без поспіху, подекуди з гумором, без жодної афектації.
Зізнаюсь: наскільки я був потенційно наїжачений до зустрічи з ним, настільки ж затишно стало мені після цієї зустрічі.
Йий Бо` - наче з давно очікуваним дальнім родичем нарешті побачилися.
Це відчуття зберіглося аж до самих виборів.
Крім того, на той час “Чорного Вола“ було обрано Головою Галицької Асамблеї, Ради і виконкому області Лева...
І навіть перші кроки цієї влади може й трохи дивували, були абсолютно досі  неможливими, але й зацікавлювали!
Так що агітувати за нього вдавалося досить переконливо. І ця впевненість передавалася людям.
Притому, я був не одиноким.
Так, агітуючи, кожного дня в переході метро стояв з табличкою на грудях “За “Чорного Вола“ син мого викладача вищої математики в Політехнічному Олександр Копилович. І таких було чимало.
Тому в нашому, майже “москальскому“ місті Ч.В. отримав щось зо 26% голосів, в той час як по Країні - 24%. А переміг “хитрий Лис“, який використовував всі можливості свого минулого. Він був Спікером Парламенту, а трохи раніше - секретарем єдиної на той час правлячої усім квазіпартії.
Окрім всього, він зміг зробити так, що вибори відбувалися разом з опитуванням про визнання незалежності Країни. І запевняв, що найголовніше для нього - це опитування. Безумовно це додаткового працювало на нього.
А на той час Країна дійсно мала майже всі показники, окрім хіба ще дещиці воднево-вуглецевих палив, за якими потенційно переважала економічні показники решти республік Імперії.
Але ж водночас  в хід були запущені всі плітки, які тільки вдалося зібрати, або й вигадати про Ч.В. Так, зокрема, дуже поширеною була чутка про те, що начебто він “сидів“ не як політичний, а за ... згвалтування.
Зокрема, саме це ж питання йому й задали на тій самій першій очній зустрічі з ЧВ. Він несподівано на мить потупив очі і ледь почервонів. Зрештою швидко оволодів як собою, так і аудіторією. Сказав, що йому вже набридло спростовувати ці вигадки. Казав так щиро, що йому просто дуже хотілося повірити.
А ось вже пізніше, якось затримавшись в Секретаріаті Поступу, я почув від одного з його ж соратників таку версію.
Буцімто дійсно, коли у Ч.В. скінчилася чергова політична відсидка, і лишалося справити ще якісь вихідні папери, його поселили в готелі. І туди ж “випадково“ на одну ніч підселили “вутку“ - вродливу жінку, якій начебто не було більш куди селитися...
А красу пан В.Ч. завжди цінував, про що й сам зізнавався в інтерв`ю незадовго перед смертю. Підсаджена “качка“ абсолютно добровільно затрималася в номері на три доби. А вийшовши, заявила про... згвалтування.
От власне й все, що по максімуму могло би бути. А чи було, чи ні - то тепер вже взагалі навряд чи хто достеменно зна`.
А ось, що строк ЧВ додали - то таки було.
Показове й таке. Проводячи агітаційну компанію, зустрів якось жінку, яка поцікавилась, невже наш кандидат такий безгрішний. Прийшлося відверто поділитися тим, що знав. І знаєте, що вона сказала:
- Навіть якщо це правда, а я думаю саме так, то це йому ажніяк не шкодить. Навпаки. Тепер я бачу: це дійсно жива людина, стовідсотковий мужчина, яким він і мусить бути. Скоріш за все, саме за нього я тепер і буду голосувати!
Розповсюджували чутки і про те, що він, Голова найопозиційнішої фракції - Поступу в Парламенті - начебто виступив проти пенсіонерів.
Але ж, як він пояснив на з`їзді партії, ідеологія Поступу об`єднувала в собі три початки. В ідеології - це патріотизм, з ухилом в національно-демократичний бік (за що йому діставалося з обох боків - і від націоналістів, і від демократів). В економічному плані - ми - ліберали. А в соціальній - соціал-демократи. Тобто наші дії спрямовані на захист найнезахищених верств. Тому ганьбити пенсіонерів Поступ і його лідер не могли просто за програмовим визначенням.
До того ж, це б протирічило власній природі ЧВ. Адже доля вже дала йому можливість реально перевірити себе владою під час губернаторства на Галичині.
І знаєте, з чого він почав?
Роздав землю селянам! - Те, що обіцяли, та так і не зробили ленінці.
Правда, потім стало зрозуміло, що задурно роздавати землю навіть галичанам - марна справа. Те, що задешево, не цінується!
І тому потім землю вже отримували хоч за малі, але ж певні грощі. Але ж це був самий початок 90-х років, коли про можливе розпайування землі у Країні ще й мови не було.
До того ж, тут пайування було реальним. І зовсім не пов`язаним з подальшою “прихватизацією“ як землі, так і іншого загальнонародного добра.
Другою знаковою справою нової влади на Галичині було створення Народних підприємств! Директора обирали, представники робочих брали участь в управлінні. Ще далеко попереду було навіть створення Фондів майна, а “Чорний Віл“ вже самотужки намагався створити щось реальне та вагоме для людей праці.
Хай ці дії були ще подекуди надто ідеалістичними, наївними в своїх посилках. Але те, що він щиро намагався зробити на краще людям - і на селі, і в місті - факт незаперечний. І хтож, як ви думаєте, критикував його дошкульніше від усіх? - Керівник комісії гласності в його ж Раді, водночас головний редактор талановитого часопису “Нов-Поступ“ Олександр Непрямко, - світла йому пам`ять: він щиро дивувався, коли ми, депутати зі сходу, доводили йому про незаперечність особистості В.Ч., але слухав нас уважно. Досі в пам`яті - цей погляд...
Окрім сказаного, ЧВ пропонував керівництву Країни надати галичанам право на експеримент реалізації самоокупності регіону. Але ж - “столиця“ не дозволила це галицькому “П`ємонту“.
Натомість пропонували це право Слобожанщині. Але наш “тертий“ губернатор не наваживсь. Хоча саме за моєю ініціативою облвиконкомом і науковцями все ж таки була успішно здійснена така теоретична розвідка: область реально могла стати прибутковою і самоокупною... Але ж - “зачекаємо!“ - почули ми від Губернатора його звичайне. Правда, під час ГКЧП це саме його “зачекаємо“ багато кого таки вберегло, але те було ще трохи попереду - насичений був час, а потенційно - ще більш. Втім, не все втрачено й зараз. Одначе, повернемось до ... наших героїв.
Так от, Ч.В. виявивсь абсолютно не мстивим. В свій облвиконком він брав насамперед спеціалістів, майже не цікавлячись їх партийними уподобаннями! Точніше, може б він і волів бачити поруч з собою виключно поступівців, але ж у нас була ще замала кадрова лава. І тому одним з найважливіших тактичних завдань стало для поступівців - оволодіння навичками роботи у всіх виконавчих структурах.
Інша справа, що й колишня правляча верхівка імперії не дрімала. І декого з нових демократів досить впевнено розчинила в собі. А коли зрозуміла, що все ж таки хід історії почав схилятися до того, щоб роздробити Імперію своїм маятником, вигадала серпневий путч 1991 року.
Провозвестила себе єдиною владою, а ще діючого на той час Президента Сергійовича від влади відсторонила, посилаючись на його...радікуліт.
Але коли вся Імперія і світ наочно побачили ГКЧПістів на чолі з в.о. Президента Якутіним - з руками, які невтримно, як у алкоголіка, тремтіли, майже всім стало зрозуміло, що це не може бути аж надто довго. Одначе - хто ж міг передбачити, скільки вони могли напакостити...
Адже певні списки складалися. І на мітінгах спецзнімки робилися. Так, з часом, мені подарували моє фото, зроблене в Дикопіллі, а надруковане в донбасівській пресі! Ось тоді я чи не вперше відчув себе майже абсолютно незахищеним. Пригадавши, що на миру і вмерти не страшно, зрозумів, що такою силою, яка, якщо б і не захистила, то хоча б якусь звістку  про тебе могла б дати, могла б стати тільки партія.
І тому, коли “Чорний Віл“, нагадавши нам, як розпадалися непартійні “Солідарність“ в Польщі, “Саюдіс“ в Литві, і запропонував зробити з Поступу партію, я, як і багато хто, підтримав його щиро і гаряче.
Не кажучи вже про те, що Поступ вже давно почали розколювати зсередини інші. Спочатку виділилася група Хельсінского Союзу, заснувавши Республіканців. А згодом те саме зробили й Демократи (ну чи ми не США?). Більш того, в нашому Дикопіллі з`явилася окремішня Крайова організація Поступу, начебто не від кого незалежна!
Менее обрали Головою Тимчасової комісії з вивчення сприяння ГКЧП на Дикопіллі. Могла б вийти захоплююча кінострічка про такі “кульбіти“, яких ніхто з їх учасників і у снах не бачив...
Ми намагалися отримати виступ на телебаченні - отримали відкоша. Звернулися в обласні газети - деякі відгукнулися, а дехто явно вичікував, друкуючи і “ваших“, і “наших“ (останніх - під значним тиском). Невипадково декого потім ми рекомендували зняти з посад, що мені особисто не було забуто ще довго...
Зняли хіба що колишнього Прокурора області. Хоча це була заслуга скоріш саме його недавнього підлеглого Юрія Борсинського, з яким вони разом вчилися, і якого ми спочатку сприйняли, як демократа. Борсинский, ставши Головою столичної антиГКЧПстської комісії, спочатку робив і казав чимало, а ж ось потім - наче води в рот набрав... зате одразу став після  районного... Першим заступником Генерального прокурора Республіки!
А в обласну комісію не менше року все йшли, та йшли матеріали. І я все більше, і більше розумів, що ГКЧП зовсім не закінчилося, воно лише дещо змінило камуфляж...
Саме як Голову комісї мене й запросили до міста Львова, обіцяючи поділитися безвідпорними доказами. Забігаючи наперед, скажу, що такі докази про беззаперечну причетність керівництва КПРС до ГКЧП таки були надані. І я привіз їх ще до того, як вони стали відомі через ЗМІ всьому світу.
На Галичині тоді ж я познайомився із одним з братів Попелів, Михайлом, який очолював аналогічну комісію і водночас був заступником Губернатора “Чорного Вола“. Але, на відміну від дещо помпезних зовні братів, пан Михайло виявився на диво люб`язною, та м`якою людиною.
Приймали мене чудово.
Але до “Чорного Вола“ зайти я все ж не наважився, хоча двері його зама були буквально навпроти кабінету свого заступника. І ні однієї людини перед дверима - ані охоронця, ані навіть секретарки. Я, можливо, нагадував перших ходоків до Леніна, не ризикнув заважати людині, яка буквально на очах ставала легендою.
А коли ЧВ вдруге приїхав до Дикопілля, вже як визнаний лідер партії, я, зустрівши його на площі, вже вголос здивувався і запитав його:
- Чи не варто й йому було б завести хоч якусь охорону.
Тим більш, що прибулого разом з ним якогось козачого отамана і то зустрічало почесне козаче каре з шаблями. ВЧ відгукнувся одразу:
- Ви знаєте, - він торкнувся свого чола, - я теж про це вже думав... Але, боюся, демократи мене не зрозуміють...
Але “Чорного Вола“ вже розуміли все менше навіть в очолюваній їм партії. Не допомогло навіть те, що ЧВ добровільно залишив крісло Губернатора на користь партійної роботи. Може, навіть навпаки. Хоч галиційський  “П`ємонт“ і знаходився у внутрішній економічній і політичній облозі в Країні, та все ж на посту Губернатора ЧВ тримав руку на пульсі реальної економіки.
Справа в тому, що сам він, як і переважна більшість дисидентів, окрім хіба що Миколи Руденка, в економіці чи зовсім нічого, чи дуже мало розуміли. Вони мріяли лише про незалежну Країну. І коли це сталося, вони дезорієнтувалися і розгубилися.
Коли “Чорному Волу“ закидали відсутність у нього економічної освіти, ЧВ відповідав:
- Це нічого! У нас же є чудові фахівці на чолі з професором Біляком.
Але це було не так. Бо лідер сам повинен орієнтуватися хоч у принципових моментах.
“Чорний Віл“ втрачав. І разом з ним втрачала виплекана їм партія. А політика річ жорстока: коли ти на коні, у тебе безліч прихильників, а ось коли під конем, бажаючих скласти тобі компанію віднайти важкувато...
І то сказати: Програми Поступу на початку майже не стосувалися економічних завдань. І коли поступівці були хазяями майданів, спритні ділки прихватизовували загальнонародне майно і спекулювали на водневовуглецевих паливах та енергопотоках.
А коли нарешті Поступ розпочав втручатися в справу, то виявилося, що прийшлося боротися вже з масовою бідністю, затримками зарплатні та незаконними звільненнями. Боролися, як здалося, ефективно, - завалили суди позивами. Але ж, на жаль, боролися вже скоріш з наслідками, а не з причинами.
“Чорний Віл“ втрачав. І тому йому прийшлося спиратися на дуже сумнівних прихільників “на час“. Бо й партійне крісло під ЧВ захиталося...
Так, у Дикопіллі поступівцями верховодила людина, назвемо його Семко, який під час президентської кампанії мовив таке:
- А чого це ми маємо, та ще й за просто так, підтримувати у нас якогось  “Чорного Вола“?
Цей партійний князьок за якихось три роки “вирізав“ з керівних списків п`ятьох керівників обласного “Молодого Поступу“. Невипадково мені пригадується публікація в “Голосі Країни“ про те, що до створення первинних осередків Поступу мали відношення... спецструктури!
Деякі з облкерівництва Поступу, зокрема Добровольский і я, намагалися зробити партію більш чутливою до того, що вимагали реальні обставини, чого хотіли люди.
Дуже скоро нас з ним і ще кількох активістів за поданням Семка таки виключили з Поступу. При тому, Семко підстрахувався затверджуючим підписом “Чорного Вола“. На жаль, вже тоді я розумів жахливу трагикомічність сітуації, яка все наростала. Людина-легенда змушена була брати в союзника спритну маріонетку-пристосуванця, та ще й зрадливу. Довіра людей до Поступу знизилася в рази!
Між тим, Семко, як сич, “окопався“ у завчасно отриманому величезному залі (колись актовому залі ЖЕКу), на проспекті Іскри. 
Всі можливі фінансові потоки, які виділялися облпоступу його не минали.
Він отримував все, що можна.  Перехопив собі посаду редактора партбагатотиражки, отримував гроші і як обласний керівник, і як помічник нардепа. Щось діставалось і рядовим.
Але завдяки цьому щось він проводив політику “розподіляй та володарюй“. Безумовно, реальний вплив на нормальних людей, не міг бути не втрачений.
Але по смерті ЧВ, Семко замовив барельєф нашої легенди.На барельєфі “Чорний Віл“ виглядає злим, таким він ніколи не був. Скоріше таким злим частенько виглядав сам Семко...
Добровольский і я зробили ще одну спробу домогтися справедливості безпосердньо в столиці.
На тот час “Чорний Віл“ опинився в незвичній сітуації: “Батько“ Руху, і, здавалося , нації, що знов почала відроджуватися, втрачав популярність і в народі, і серед партійців. Проголошену ним “конструктивну опозицію“ мало хто міг збагнути: адже рівень життя все гіршав, майже всі стали “мільйонерами“в перерахунку на купонокарбованці, які мало що вартували.
Дійшло до того, що “Вола“ в парламенті позбавили керівництва фракцією Поступу. Ото була ганьба! Вже пізніше професор Володимир Біляк скаже: “Тим самим ми винесли собі смертний приговор, як політики“.
Ну, тут він дещо поргарячкував. Якщо б “Чорний Віл“ дізнався, хто з близьких до нього людей буде прислуговувати його, м`яко кажучи, опонентам, не виключаю...нічого. Міг же він висмикувати парламентські мікрофони з коренем, коли йшло про принципіальні питання! А тут прийшлося б “висмикувати“ долі!..
“Батько“ встиг поміти і намагався попередити небезбеку того, що політичні партії почали купувати на корню, вибачте, - “з потрохами“. На жаль це стосувалося і його головного дітища - Народного Поступу Країни.
Тобто найсправді мали місце, як мінімум, дві вирішальні обставини того, що Поступ і його лідер почали стрімко втрачати. Про обидва процеси я вже пригадував, але окремо. Вочевидь, має сенс для об`єктивності навести їх поруч.
Отже, з одного боку, молоді, хто більш освічені, хто просто більш амбітні провідники Поступу, бачили втрати партії через певну неповортність Лідера, і вже не могли миритися з цим надалі. Не кажучи вже про те, що дехто з них, як скажімо Іван Кролик, Лесь Мартинович,  або той же Юрій Жиленко, вже мали досвід, а останній  - навіть чималий і в цілому помітний і успішний, у керівництві певними ділянками державних справ. Безумовно, де в кому “Батько“ помилився, і досить жорстоко. Багато в чому це сталося саме з-за тих прогалин в освіті “Чорного Вола“, про які я згадував.
Але, лишаючи умовно поза дужками власну амбітність, яка вочевидь таки мала місце і, на жаль проявилася у ЧВ насамкінець, і виглядала надто непривабливо, особливо враховуючи все ж принципову орієнтацію Батька Поступу не тільки на національний партіотизм, але й не меншою міру - на демократію (пам`ятаєте: “Поступ хоче, щоб росіянам жилося в Країні краще, ніж в Росії, евреям - краще, ніж в Ізраїлі, тощо“), все ж таки не ций чинник, хочеться сподіватися, був вирішальним щодо трагедії Поступу і його Лідера.
Я думаю, що “Батько“ мав достатньо доказів об`єктивної загрози “прихватизації“ святих для нього принципів як національного партіотизму, так і демократії. Власне, про цю загрозу він ще встиг попередити на черговому з`їзді ще не роз`єднаного Поступу. Безумовно його нервовість при  цьому ставала все очевидніше. І декому  з його критиків це давало можливість трактувати ці прояви, як просте небажання поступитися владою.

І ось Добровольский і я спостерігаємо через прочинені двері засідання Центрального Проводу Поступу. “Батько“ запізнюється, присутні дещо нервово пригадують попередні перемовини з ним про це засідання. Депутат-режисер Топ`юк, мов мала дитина, показово поважно бавиться у всіх на очах вочевидь новеньким “мобільником“...
Нарешті з`являється “Віл“. Шум продовжується і не стихає й під час виступу Голови Народного Поступу. Його мало хто уважно слухає, явно більше половини присутніх - проти нього. Дуже нагадує картину нелюбого вчителя і учнів, які вже самі хотіли би “порулити“, чи хоча б трошки побешкетувати...
І ось вже майже всі, з “Волом“ включно, кричать, намагаючись взяти верх криком! Ми з Добровольським перекидємось фразою:
- Нічого собі, демократи!
Нардеп-адмірал Кожинцев, з тоненькими вусиками над губами, кричить від дверей: “Ми таку демократію не обирали!“
Насамкінець значна частина членів Проводу з погордо припіднятими головами виходить з залу на чолі з Юрієм Жиленком. Саме йому “батько“ нещодавно прилюдно обіцяв  передати керівництво “Поступом“. Але ... передумав! Безумовно, мав підстави. Більш того, він знов, як в свої кращі роки, почав передбачати те, що багато хто не бачив, але те, що почало себе повною мірою проявляти через чималий проміжок часу.
Буквально на наших очах перегорталася чергова сторінка історії Країни, на цей раз - пригнічуюча.
Ще попереду було висування Голови Нацбанку Гущенко від Поступу. Поки що він не зголошувався. І матінка його йому не радила. Відчувала, що важко буде синочкові на тім посту. І вона таки не помилался, коли синок нарешті погодився, і ... пкереміг на виборах Президента! Але це все було вже “потім“...
Ми з Добровольским виходимо в коридор колишнього особняка Столипіна, зараз приміщення було передано під новий офіс Поступу.
Цей чудовий палац мимоволі нагадував долю його колишнього володаря. Адже губернатора Столипіна, автора, надзвичайно прогресивних реформ, вповні оцінених хіба що вже після закінчення СРСР, р-р-революціонери підстрелили саме в Київі, і помирав він саме в цьому палаці!..
Саме при цих думках коридором з фігурним паркетом з нарешті окремого і, вочевидь, шикарного кабінету (колишнього Столипіна“!...) проходить Легенда - Батько Народного Поступу Країни. Але зараз він чи не найнещасніший в світі: його майже ніхто не розуміє, ніхто не підтримує. Ні з недавнього табору, здавалося б, однодумців-керманичів, ні навіть з майже стовідсотково беззастережно відданої йому регіональної мелюзги, до якої, вочевидь, досить довгий час він міг відносити і нас з Добровольским...
Зараз Батько не піднімає очей - нечувавна сітуація. І це Людина, яка гордо тримала обличчя завжди, не боялась навіть тортурів та в`язниць і заслань... Найтрагічніше відчуття те, що ми вже вочевидь нічим йому допомогти не зможемо. Добровольский намагається вичавити з себе розумну посмішку. Я не можу навіть цього...
Передбачення, на превеликий жаль, здійснилося більш, ніж на 100 відсотків. “Чорний Віл“ помер навіть не так, як колишній господар цього Палацу. Правда, в  р у с і, як він того й хотів.
Чергова не розслідувана до кінця загадкова історія з КАМАЗом, який демонстративно перегородив шлях автомобілю Батька, який повертався вночі на чималій швидкості до Києва з чергової поїдки в регіональну організацію Поступу. Де Батькові, вже здавалося б, ось ще-ще трішечки, і знов вдасться перетягти більшість на себе...Бо Поступ, його Поступ, розповзався, немов шагренева шкіра.
Але ж...
Коли якогось ранку пролунала звістка про... смерть “Ч.В.“, горе було подвійним. Я належав до тих, хто любив, та й люблю його досі, без огляду ні на що. І тому, до трауру за Великою Людиною додавася ще й невимовний сум власної провини. За те, що не вберегли, не достукалися, не знайшли хоч якоїсь можливості. Адже, поза всякі його чесноти, він же насамперед був Людиною - вразливою, красивою, незрівняною.
На той час Президентом біржі, на якій я на той час працював юрисконсультом, виявився переконаний націоналіст, і я зміг виїхати до столиці, поєднуючи відрядження з похованням.
І коли я побачив навіть свого опонента, від якого я не міг не піти, бо метод й його правління був капереесевський, я все ж кинувся до того, все ж таки, як до свого, як до патріота, з ледь стримуваними слізьми туги й жалю невимовного. Але ж той охолодив мене:
- Сам винний!..
Мовив суворо і повів своїма безбарвними вусами. Скоро, дуже скоро й цей добродій піде в світ інший в Португалії. Де перебував на заробітках. Йшов собі обочиною, чи їхав на вело... І все скінчилось на цьому. Збила його машина.
На похорон “Чорного Вола“, здавалося, зібралася вся Країна. Кажуть, що стільки людей було хіба що під час паніхіди за Тарасом Шевченко. Подейкували, що під час аварії Батьку Поступу відтяло голову... Тому труну зробили заглибоку. І коли її виносили з Володимирського храму, обличчя майже не можна було побачити. Хіба що самий його верх, що хоч якось можна було ідентифікувати з Ним...
Ревмя-заревіли, заголосили жінки:
- Та на кого ж Ти кинув нас, Україну?!
  - Та Ти ж не так хотів!...
- Хто ж з тобою таке зробив?!
І в розпачі озиралися, неначе дійсно сподівалися побачити того, хто таке зробив...
Коли труна стояла у Будинку кіно, туди приїхав і тогочасний Президент Країни Бурка. Йому вслід чутно кричали: “Ганьба!“ та кидали помідори...
А коли йшли на Байкове кладовище, дуже здивував вираз обличчя Ярослава  Мізньора: він весь час посміхався, неначе не на похованні, а на весіллі, - навіть коли розмовляв з удовою, і та нервово намагалася посміхнутися йому у відповідь.
Спочатку труну несли просто на плечах, віддаючи останню шану, і як мені здалося, відчуваючи певну провину...  По дорозі зі всіх боків стояли люди, дехто приєднювався. Але потім, може саме через це, вочевидь якийсь протоколіст наполіг на тому, щоб труну всеж таки сховали, не дивлячись на гучні протести,  у “членовіз“, і надалі членовіз“ з натовпом рухалися, по черзі випереджаючи одне одного.
На Байковому кладовищі була вже викопана домовина.І кількадесятитисячна процесія намагалася втиснутися тепер тут, напевно поводячись не дуже гречно по відношенню до старожилів цвинтаря... Все росла, і росла, майже як жива, гірка (і дійсно таки гіркА) красивих жовтих, і синіх, і різних інших кольорів та відтінків квітів. На все це дивився, щиро посміхаючись великий пане В`ячеслав з величезного портрета. І на цей раз зовсім не переривав, як міг би свого часу,за життя, ці безсумнівні прояви пошанування культу особи... Дивився, наче з ледь помітним сумом, що таки трохи не встиг... Не переконав... Не довів... Дивився з легкою іронією, посміхаючись в вуса. Дивився приязно і мудро.
Дуже схожий на себе - живого. Було аж надто не по собі - що наче живий. Наче, наче - це було майже незбагненно. Особливо відносно саме його - такого непорівняного життєлюба, здавалося іноді - просто невичерпного витоку енергії, ініціатив, аналізу, щирості, демократизму, пристрасті - до всього, кохання до України, жінок, життя!...
Не могли не пригадатися ті невеличкі епізодим із власною участю. Другий, заключний день третього з`їзду партії, член редакційної Ради, тягну руку, бажаючи вставити свої “п`ять копійок“ у остаточну редакції документа. “Віл“ вже явно втомлений, робить вигляд, що не бачить моєї руки, намагаєься навіть не дивитися в мій бік. Але і я впертий. Нарешті, майже не обертаючись, кидає в мій бік:
- Ну що, давай вже, Приймаче!
Моя поправка одноголосно приймається як конструктивно доцільна. Всі задоволені безконфліктним завершенням.
Ще епізод. “Чорний Віл“ приїхав до нашого міста у поточних виборчих справах. Хлопець, якого я ж заохотив до зайнять політикою, став вже Головою регіонального “Молодого Поступу“. Він попросив мене познайомити його з ЧВ.
Приходимо до нього в номер. Звичайний напівлюкс. Ніяких пишнот. “Чорний Віл“ підіймається до нас, здамється навіть трохи недовиспаний (пригадуєте, як у Маяковського Ленін в однойменній поемі...). Я все миттєво розумію. Екватор ейфорії Поступу, народу, самого ЧВ вже, на жаль, минув. Як і беззастережної підтримки багатьма тими, хто бачив в Поступі реальну і міцну альтернативу компартії.
Лідеру, всьому Поступу треба взяти друге дихання, перегрупуватися, для того, щоб знову повести людей своїм невідпорним авторитетом, який таки був!.. Але вже - тільки був... Все це я миттєво прочитав по обличчю ЧВ, у всій обстановці, аурі, коли ще ЧВ тільки наближався до нас, із другої кімнати, може навіть дійсно прокинувшись від наших окликів від порога...
Я намагаюсь свого колегу ретируватись, вибачившись. Але мій молодий співпартієць просить допомогти фінансово, ще щось, здається про свавілля нашого партбонзи щодо молоді...
“Чорний Віл“ реагує миттєво, але зовсім не так, як хотів би мій юний друже. Лідер обіцяє не залишити це поза своєю увагою, але всім очевидно, що ймовірніш за все - це він мовить про людське око... Ще ЧВ логічно й переконливо, як на мене, додає, що самим хлопцям тут, на місці, розібратись,  і якщо хтось збочує, поставити його на місце, а він завжди з нами у цьому питанні. Щодо ж грошей, то, на жаль... - коротше кажучи, зараз не найкращі часи, і їх треба пережити. Я тихенько смикаю хлопця за рукав. “Чорний Віл“ звично тисне нам руки, прощаючись.
Назавжди...
Ось вже й потрет вкрився квітами майже наполовину. Портрет переставляють все вище...
Починається багатогодинний мітинг. Може дивно, але я чітко розумію, що вже цього б “Чорний Віл“ напевно не витримав. Бо виступали тепер вже хто хотів, а Він мовчав, вперше змушено мовчав. А виступали й ті, хто першими почав колоти Поступ. І деякі наче й тепер ще не могли примиритися з небіжчиком. Ще й зараз зводили з ними рахунки. Так що навіть комусь з посадових поступівців прийшлося декого й осмикнути, й нагадати, де вони, і з якого приводу знаходяться, і деякі правила поводження...Ораторам приходилося скорочуватись, з видимим небажанням, неначе собаки, яких поза їх волею заженяють у будку... “Чорний Віл“ поблажливо, але однозначно іронізуючи... Востаннє...
З кожним виступом ставало все сумніше,й сумніше. Ще більше пригнічували ситуацію сутінки, які невтримно густішали...
Зрештою сум ставав невимовно густим. Чогось не хотілося повертатись тим же шляхом. Я не знав столицю, як слід. Але орієнтовно зміг, здавалося, зорієнтуватися стосовно напряму руху. І повернув зовсім в інший бік, ніж ми йшли сюди. Але дуже скоро переконався, що “своїм“ шляхом мені зараз не пройти. Лише забруднив штани, бо у цьому куточку цвинтаря все було вже давно запущено і неприбрано...
Прийшлося плентатися тим же шляхом. Тепер вже не коригуючи свій темп з сумною процесією. Знов стрічалися цікаві обличчя. Майже всі перехожі, здається, розуміли, звідки я, і сумно проводжали мене поглядом...
- Так, пане В`ячеславе, ну от і все... Далі буде увага, буде пам`ятник фундаментальний, річниці... Але все менш гучні, все менш, і поступово... невже ж таки все - ?!
Роль особистості в історії...
Ось коли, як завжди після смерті, стала зрозумілою справжня величина “Чорного Вола“. Разом із помилками, які були лише продовженням його чеснот.
Він став великим, ще коли не був лідером Поступу, але його прогнози вже були безвідпорними. І навіть після тимчасової втрати головних орієнтирів,  “Чорний Віл“ зрештою встиг знову дати точний і жорстокий прогноз. Але через тимчасову втрату авторитету йому вже не дали ради. А часу у “Чорного Вола“ вже не лишалося...
Хоча часопис саме з такою назвою (“Час-Тайм“) він почав видавати. Потім цю естафету перехопив його син Богдан. Коли я вперше почув його в Дикопіллі, на акції “Геть  Бурку!“, його голос аж занадто нагадував батьківський, ставало моторошно до мурашок по шкірі...Але батько все ж був витриваліш: вуса ж сина, більш рідкі, і все обличчя іноді нервово здригалися від хвилювання..
Але наприкінці і ЧВ дуже нервував і ...поспішав. Це стало на руку його недоброзичливцям з обох боків “барикад“. А далі вже було “справою техніки“. “КАМаз“, та ще й з прицепом виявився достатнім, щоб загасити життя людини зі, здавалося, дійсно полум`яним серцем.
Кульбіти політики...
Мабуть, душа “Чорного Вола“ не раз здригалася вже “на тому світі“. Зокрема, через те, що син його Богдан зрештою ввійшов в керівництво партії двічі кримінально засудженого і мабуть стільки ж звільненого від такої ж відповідальності “проффесора“...
Правда, побувши в керівництві в керівництві цієї партії декілька років, Богдан не витримав і покинув її. Під нелицеприємні вигуки проте, хто першим кидає корабель, що тоне... Слава Богу, що хоч цього ЧВ за життя не застав... 
Незадовго до того, як “Чорний Віл“ загинув, його потенційний супротивник на президентських виборах нагородив його орденом “Герой Країни“...Він таки дійсно був достойний цієї нагороди, він таки заслуговував його всім своїм життям. “Чорний Віл“ навіть і не дивиться на того, хто нагороджує. А дарма. Може, хоча б теоретично припустимо, й відмовився - ?! Але ж...
Дуже вже негативно виразним, скажімо на світлині газети “Ярь“, виглядає той, хто нагороджує. Більш того, начебто співчуває. Наперед ...Бо щось таке вже напевно знає...
Скоро буде відсічена голова головного редактора І-нетівскої “Країнської правди“. І через певний час з`являться магнітофонні плівки майора держбезпеки Жужеленко, на яких лунають голоси, “схожі на голоси“ багатьох державовладців, так чи інакше причетних до цього чергового “висляка“...
Великий Сковорода казав: “Світ ловив мене, але не спіймав“. “Чорного Вола“, на жаль, спіймав... І вже не випустив.
Ось і не стало єдиного “дійсно буйного“ Верховника. Який міг, якщо треба і мікрофона зламати в Верховній Нараді, як фол останньої надії, так і власну долю, власне життя.
Пробач, Великий небачений необачний Чорний Воле! За те, що не вбрегели Тебе, і Країну від страшних випробувань.
Ми всі винні у тому, що не досягли.
Винні тому, що не змогли...