Леся Українка

Рідною мовою / Эссе / Читателей: 28

Инфо

Леся Українка

150 років з дня її народження…
Головна жінка української літератури, Леся Українка насправді не була ні Лесею, ні Українкою. Як справжній літератор, вона придумала себе сама та полишила після себе не лише видатну поезію та прозу, але і легенди про себе.
Чи правда, що вона була відьмою, спілкувалася з привидами та надавала перевагу стосункам з жінками? Спробуємо розібратися, що міф, а що правда.
З’явилась на світ дівчинка, літературна спадщина якої змінила всю українську літературу.
Одна з найвідоміших українок усіх часів і одна з найвидатніших постатей української літератури,  – писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Саме вона розвинула жанр драматичної поеми в Україні. Працювала й у фольклористиці: наспівала 220 народних мелодій, активно долучалася до українського національного та жіночого рухів. Вона ж -  культурна діячка, піонерка українського феміністичного руху в країні; співзасновниця літературного гуртка «Плеяда» та групи Українська соціал-демократія.
Її твори не тільки не втратили своєї актуальності, але деякі вважаються пророчими. Ця видатна жінка, справжнє ім’я якої Лариса Косач, народилася 25 лютого 1871 року. Місце народження Лариси Петрівни Косач, яка відома у всьому світі як Леся Українка, - місто Звягель нині Новоград-Волинський ( Житомирської області). ...

Натхнення для творчості — у родині

Батьки Лесі Українки - люди освічені, культурні. Вона була другою дитиною в сім’ї голови повітового з’їзду мирових посередників, юриста, статського радника Петра Антоновича Косача, — освіченого дворянина, який цікавився літературою, музикою, живописом.
● Дочка знаменитої матері
Сьогодні не кожен зможе швидко пригадати ім’я Олени Пчілки, але за життя Лесі Українки її мати була справжньою суперзіркою української літератури. Саме вона, а не дочка торувала шлях жінкам в українській літературі. Вона була не проcто талановитою письменницею та викладачкою, а і фінансово успішною – її книги продавалися великими накладами та стрімко розкупалися шанувальниками.
Мати Лесі, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка, - активна учасниця жіночого руху, відома письменниця, писала поезії та оповідання для дітей, етнограф, видавець – похОдила із старовинного роду Драгоманових.. За походженням, Олена (справжнє ім’я — Ольга) – дворянка. Її брат Михайло Петрович Драгоманов, який походив із славетного козацького роду, – видатний український учений, історик, філософ, фольклорист, громадський діяч – був для Лесі духовним наставником і вчителем, але й приклад батьків зіграв величезну роль...
Батькова сестра, Олена Антонівна Косач, - письменниця та активна громадська діячка. Саме вона опікувалася Лесею, коли батьки поїхали на всесвітню виставку до Парижа. Дівчинка називала Олену «тіткою Єлею»: спілкування з нею справило чималий вплив на творчість майбутньої письменниці. Саме тітці Єлі присвячена перша поезія Лесі — «Надія».
Друга тітка Лесі, Олександра Косач-Шимановська («тітка Саша») навчала дівчинку музики.  Майбутня поетеса брала уроки гри на фортепіано в дружини відомого композитора Миколи Лисенка — Ольги Олександрівни О’Коннор.
Уперше розповідь про Мавку Леся Українка почула від матері — під час відпочинку в селі Жабориці. Ця історія справила на неї неабияке враження. Як і жаборицькі народні пісні, казки, повір’я.
● Леся з дитинства дружила з містикою
У віци тринадцяти років Лесю відвезли до родичів у село Нечимне неподалік від Ковеля. Місцеві вірили у духів, привидів та давні закляття. Леся провела у гостях всього три дні, але  поїздка справила на неї таке сильне враження, що спираючися на спогади саме про Нечимне написана знаменита “Лісова пісня”. До речі, у привидів там досі вірять. Бажаючі дізнатися, чи це так, можуть спробувати провести ніч у Скулинському лісі.
● Написала свого першого вірша у Луцьку
У цей знаменний день Лесі було лише дев’ять років. Вірш зберігся і називається “Надія”. Дерево, під яким Лесю вперше навідало натхнення, також і досі стоїть на своєму місці, біля брами у вежі замка Любарта. Якщо ви хочете відчути те, що відчувала молода поетеса, вам варто поспішити – дерево у аварійному стані і зараз влада міста вирішує його подальшу долю. Драматичні твори Леся почала писати ще раніше – усього у п’ять років.
● Перші вірші юній Лесі допомагала публікувати мати: у виданнях «Зоря», «Дзвінок» та інших. І знаменитий псевдонім «Леся Українка» з’явився майже одночасно з першими поезіями — в 1884 році. Його  придумала 13-літній Ларисі Косач її мама, Олена Пчілка.
А зовні Леся була схожа на батька: «такі самі риси обличчя, барва очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, така ж постать, така сама тендітність», «однаково були лагідні та добрі безмежно», «надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з винятковою силою волі», «однаково делікатні у відносинах з людьми», «для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими. Але не можна уявити тої людини, тої справи, взагалі тої сили, що могла б примусити, батька чи Лесю, зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди чи користі, чи безпечності, то про те не може бути й мови», – писала Лесина молодша сестра Ольга.
Вже із самого її дитинства Лесі прогнозували незвичайну для пересічних людей долю.
В багатодітній родині Косачів панували два тісно пов’язані явища: комплекс літератури як своєрідного хатнього ремесла і, ясна річ, національного обов’язку, та інфантильний дискурс, яким керувала і який насаджувала бджілка-матка цього дому, Олена Пчілка.
Першим вчителем Лесі стала мама.
● Не училася у школі (але була поліглоткою)
Олена Пчілка не довірила школі виховання своїх дітей та зайнялася їх освітою особисто, долучаючи приватних вчителів з окремих предметів. Педагогом вона була, очевидно, не гіршим, ніж письменницею, оскільки результати вражають. Леся вільно говорила сімома мовами: окрім української, російської та польскої, вона також знала болгарську, німецьку, французьку та італійську. Причому вона знала їх настільки добре, що навіть перекладала з них літературні твори.
Уже з дитинства, Леся була дуже старанною, мала здібності до навчання. У 4 роки, Леся навчилася читати: це було зовсім нетипово для дитини того часу, в 5 - грала на роялі і самостійно писала листи до свого дядька Михайла Драгоманова.
● Леся навчилася вишивати в 6 років. Це заняття вдавалося їй дуже добре.
В 9 - почала писати вірші, а в 13 - вперше опублікувала поезію під псевдонімом Леся Українка. Михайло Драгоманов ще раніше програмово йменував себе «Українцем».
Справжне ім’я – Лариса Косач
Дядьком Лесі був інший видатний український письменник Михайло Драгоманов, який багато писав під псевдонімом “Українець”. Леся вирішила взяти з нього приклад. Свою справжнє ім’я вона не дуже любила, вважаючи твердим та строгим. Тому до псевдоніму вирішила додати його ніжнішу версію, якою її часто називали вдома.
Щира дружба з братом Михайлом

«Мишелося» — саме таким спільним ім’ям у родині Косачів називали Лесю та її старшого брата. Із самого дитинства вони були нерозлучними: багато часу проводили разом в іграх та навчанні, удвох відвідували приватних вчителів. Сердечна дружба єднала Лесю та Михайла й у дорослому віці: вони продовжували підтримувати одне одного.

Мала багато жартівливих прізвиськ
У родині Косачів Лесю називали різними ласкавими іменами. Одного разу, Олена Пчілка вирішила, що Лариса, тобто Леся, нагадує їй певну тонку й гнучку рослину, «зея японіка», яку вона бачила в каталозі. І так Лариса/Леся стала на якийсь час «Зея», або «Зеїчка», або «Зеїсок»( від назви сорту кукурудзи «зея японіка» – тонка, як стеблина), і навіть Boule vagabonde, що в перекладі з французької мови означає «колобок».

Важка хвороба у 12 років. Навчання та саморозвиток
Доля щедро наділила Лесю талантом, але здоров’я їй перепало дуже мало. Письменниця страждала на туберкульоз кісток, який вважається важкою хворобою навіть і сьогодні, а у ті часи для неї не було навіть ефективного знеболюючого...
У надвечір’я Різдва, в Луцьку, 6  січня 1881 р. дев’ятирічна Леся пішла на річку подивитися, як святкують Водохреще, а вдягнулася благенько. За кілька годин на морозі геть змерзли ноги, що назавжди змінило її здоров’я. Влітку 1883 р. дівчинці діагностували туберкульоз, який мучив поетесу все життя. Через хворобу Леся Українка не навчалася ні в гімназії, ні в будь-яких інших навчальних закладах. Спочатку вона опановувала науки разом з братом Михайлом у приватних учителів, згодом з допомогою матері оволоділа німецькою і французькою. Займаючись самостійно, Леся вивчила багато іноземних мов, досконало знала історію, світову літературу, філософію. А ще захопилась музикою, насамперед – грою на фортепіано. Її виконавча майстерність була настільки досконалою, що рідні вважали її талант виконавиці рівним таланту поетеси. Але хвороба порушила усі музичні плани: хвороба на кістковий туберкульоз, у результаті якої 12-річній дівчині прооперували ліву руку, видаливши уражені хворобою кісточки: у жовтні 1883 року, професор Олександр Рінек успішно прооперував дівчинку. Після операції стан здоров’я Лесі покращився, проте хвороба не відступила повністю. Незважаючи на це, дівчинка навіть у такому юному віці не втрачала сили духу та продовжувала навчання: вивчала грецьку, латинську, французьку та німецьку мови, продовжувала займатися музикою та поезією.
• Коли письменницю майже всю закували в гіпс, а вільною залишилася тільки одна стопа, Леся цією стопою неначе грала на роялі, ритмічно перебираючи пальцями цієї ноги.
Проте, щоб стати піаністкою, мови бути вже не могло.
о фортепіано
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
РозстаємОсь надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!

Леся пробує себе і у живописі: бере уроки в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка; її роботи показували неабиякий художній хист.
Наводимо репродукцію єдиної картини, яка зберіглася, - достатньо цікавої, автобіографічної, і професіонально виписаної.

Завдяки самоосвіті та таланту Леся Українка здобула авторитет найосвіченішої жінки свого часу. Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Вона знала багато європейських мов, крім слов’янських (української, російської, польської, болгарської): англійську, німецьку, французьку, італійську, давньогрецьку та латину, бралася за вивчення грузинської, шведської, іспанської.
Тому багато перекладала, зокрема Миколу Гоголя, Івана Тургенєва, Адама Міцкевича, Генріха Гейне, Віктора Гюґо, Джонатана Свіфта, Уїльяма Шекспіра, Джорджа Байрона, Жорж Санд, Моріса Метерлінка, Гомера… А серед її адресатів – весь український культурний «бомонд» того часу: Михайло Павлик, Осип Маковей, Іван Франко, Михайло Кривинюк, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, Агатангел Кримський, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич, Іван Труш, Борис Грінченко.
Леся Українка перебувала під негласним наглядом поліції, і цензура не раз забороняла її твори. Більшість своїх робіт поетеса публікувала за кордоном Російської імперії – Берліні, Дрездені, Празі, Відні.
Леся ще й створювала нові слова — наприклад,  «промінь», «напровесні», а її мати, ввела  нове слово — «мистецтво».
        Кажуть, що коли старша дочка схожа на батька, її доля складеться щасливо. Але це не про Лесю: життя найяскравішого духу поєднувалося в ній з нескінченними тілесними хворобами. Вона навіть жартувала, що веде 30-річну війну з туберкульозом.
Незважаючи на операції та лікування, загальний стан дівчинки не покращився.
До баби і дядька
18-річна Леся разом з мамою вирушили на Слобожанщину. План був такий: відправитись у Харків до материного брата, лікаря Олександра Драгоманова, але, не говорячи про це вченим дядькам, заїхати до невеличкого, усього на 15 дворів, хутора Косівщина (гра долі: Косачі їдуть на Косівщину), до бабки, яка, за ствердженням знайомих, могла поставити Лесю на нОги. Народна лікарка з Косівщини Сумського повіту Харківської губернії Параска Богуш користувалася широкою популярністю.
Леся згодом писала у листі до Антоніни Макаренко: «…коли я була на Харківщині, в Сумському уїзді, у тієї баби, що лічить людей гарячими ваннами, то в неї було немало слабких, таких, як Ваш брат, і вони дуже добре піддавались ліченню… Ся баба не мошенниця, вона не вірить ні в які шептання, виливання і т. п., а лічення її дуже схоже до лічення грязевими ваннами в Криму, тільки що там ванни гріються на сонці, а в неї піч служить сонцем. … я знаю, що над нею була комісія і врешті їй позволено лікарювати»*
          А у 1966 році журналіст-краєзнавець Геннадій Петров поїхав «по Лесиних слідах» на Косівщину. Ще була ціла хата баби Параски, серед місцевих жителів він знайшов дідуся, який згадав хвору дівчину, що ходила по селу з паличкою. Худорлява, просто зодягнена, вона привертала увагу: була наче б то з багатої сім’ї, а розмовляла українською, розпитувала селян про їх життя. Запам’ятав її дідусь (тоді дев’ятирічний хлопчик), тому що серед усіх, хто приїздив на лікування, таких не траплялося ні раніше, ні пізніше.
Парасчине лікування дійсно допомогло Лесі. Поетеса вперше в житті помітно погладшала, могла самостійно одягати панчохи та черевики, чого раніше не в силах була робити.
Повертаючись з хутора, Леся з матір’ю, заїхали до Харкова до материного брата Олександра Драгоманова, який працював лікарем психіатричної клініки Олександрівської лікарні. Вони зупинилися у нього на найманій квартирі у будинку купця Лисикова по вул. Сумській, 6. У той час це була красива двоповерхова будівля, яку на початку ХХ століття перебудували в чудовий прибутковий будинок.
Вочевидь, за порадою Олександра Драгоманова, Лесю в Харкові оглянув відомий хірург професор Вільгельм Грубе, який категорично не рекомендував робити їй операцію, а порадив відвезти хвору влітку в Одесу на грязьові ванни, призначив морське купання і курси масажу. Після короткого перебування в Харкові у червні 1889 року Леся напише своїй бабусі Єлизаветі Іванівні Драгомановій: «……я з утіхою згадую своє перебування у Харкові». Саме ці слова можна прочитати на меморіальній табличці перед входом до школи №3 на вул.Лесі УкраЇнки!..
На жаль, призначене професором Грубе лікування не мало успіху. Восени того ж року в листі братові Леся писала, що масаж знищив усю ту поправку, яку вона отримала у баби на Косівщині і на Лимані.
Навчання та саморозвиток
Леся та її брат Михайло завжди навчалися за спільною програмою — приватні вчителі використовували програму чоловічої гімназії. Обом навчання давалося досить легко.
• До 22 років Леся Українка вже мала чималеньку творчу спадщину: безліч віршів, переклади повістей Гоголя, написану поему “Русалка“, підручник “Стародавня історія східних народів“ і навіть опублікований ціла поетична збірка “На крилах пісень“.

Як Леся Українка торувала словом шлях до Європи.
Саме її прагнення до кращих зразків європейської лірики і є свідомим новаторством поетеси. Перші подорожі в Європу змінили Ларису Петрівну, і щоразу, повертаючись з-за кордону, вона болючіше відчувала невільний статус рідної України. Так, в 1891 році в листі дядькові Михайлу Драгоманову вона напише: “Мені тепер ще важче буде в своєму краї, ніж досі було. Мені соромно, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулася, і важко мені, і шкода, і болить ... “.
Цей біль є в багатьох її творах. Наприклад, “Лісова пісня“ з’явилася з-під пера поетеси через туги за рідним краєм, а саме - лісами Волинського Полісся. “Пісню“ Українка наповнила образами рідної природи, старими українськими легендами та міфами і навіть передала почуті колись мелодії за допомогою тексту. Сама Леся Українка вклала в уста Мавки з “Лісової пісні“ таку думку про себеВ: “Ні, я жива, я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає ...“.

Кому належало серце Лесі Українки
Єдиний мужчина в українському письменництві
Саме так Лесю називав інший геній – Іван Франко. Незважаючи на важку хворобу і непросте життя, Українка (як і її мати Олена Пчілка) була відома силою характеру та надзвичайною дисципліною у роботі. Вона працювала незважаючи на постійний біль під час загострення хвороби. При цьому, письменниця була дуже скромною і завжди підкреслювала, що “не варта і нігтя Франка”.
Леся Українка по-своєму любила кожного, хто надихав на творчість і робив яскравішим її життя. По-особливому поетеса ставилася до письменника Івана Франка. Незважаючи на заяви, що вона “і нігтя його не варта“, Леся часто вступала з Франком в суперечки на різні теми, якщо його думка відрізнялося від її.
Український літературознавець Соломія Павличко одна з перших показала в неоднозначному ключі відносини Лариси Косач з Ольгою Кобилянською. Павличко зробила висновок, що їхні листи були втіленням мрії про кохання одна до одної, що не реалізувалася повною мірою. Але щоденники і деякі твори Кобилянської дають зрозуміти: те, що між жінками відбувалося, було всього лише фантазією.
Письменниці листувалися довгих 14 років. Цікаво, що в листах вони писали про себе в третій особі і виключно в чоловічому роді: “хтось“ і “хтось“. Тобто, замість “Я тебе люблю“ вони писали “Хтось когось любить“. “А Якби тепер тут БУВ хтось та ще й хтось, смороду ПІШЛИ б разом над Черемош, від таки зараз у сю темну-темну ніч, и слухали б, як вода шумить, и дивувалися би, як зорі пробиваються крізь Темні хмари, и згадували б мовчки, що не кажучи слОва, все найгірше и все найкраще з свого життя, погляди й руки зустрічались би в темряві, и було б так тихо-тихо, дарма, що річка шуміла б ... а потім хтось повернувши би до хати вже менш сумний, “- писала Леся Українка до Ольги Кобилянської в листі від 1901 року.

Кохання на все життя

Свої відносини з чоловіками Українка називала дружбою.
● Перше кохання Леся Українка зустріла в п’ятнадцятирічному віці. Ним став вісімнадцятирічний юнак Максим Славінський. Він  часто бував у домі Драгоманових, товаришував зі старшим братом письменниці. Їх поєднували не тільки теплі та романтичні почуття, але й  любов до поезії Гейне, якого разом із Лесею він перекладав.  Їм не судилось бути разом, та все ж це було перше та дуже загадкове, кохання письменниці. (Дещо про нього. 7 травня 1937 р виступив в Паризькому географічному товаристві з доповіддю про національно-державні проблеми в СРСР (видано книгою в Парижі в 1938 р.).
У 1945 заарештований радянськими спецслужбами у Празі[4].
Помер у Лук’янівській в’язниці в Києві 23 листопада 1945 року, не дочекавшись вироку трибуналу НКВД. У 1993 «посмертно реабілітований»).
Наступним захопленням Лесі став Нестор Гамбарашвілі. Цей нетривалий союз теж мав досить цікавий вплив на життя Лесі Українки, - з Нестором вони не тільки гарно проводили час разом, а й шліфували знання французької та грузинської мов. Нічого між ним «такого» не було, а були дуже дружні стосунки. Нестор винаймав квартиру у сім’ї поетеси. На початку літа 1896 р. Нестор Гамбарашвілі збирався їхати додому на вакації та запитав Лесю, що їй привезти із Горі. У відповідь пролунало:
- Гострий кинджал, як емблему боротьби з ненависним ворогом.
Її замовлення грузин виконав.
Ота історія кохання мала сумний фінал. Коли у 1907 р. Леся виїхала лікуватися до Ялти, Нестор пошлюбив багату поміщицю. Про це закохана українка дізналася не від нього, а з листа матері. Хоч і зреагувала іронічно, тривалий час болісно переживала зраду, хоча так прокоментувала той вчинок:
- Попався, жУчку, в панську ручку!
Побоюючись за дочку, матір подалі заховала подарований грузином кинджал… Нестору Леся надіслала десятки листів, всі вони залишилися без відповіді. Та й що він міг написати у своє виправдання? …Коли у 1958 р. старший науковець Управління заповідників при уряді Грузинської РСР, 87-річний Нестор Григорович Гамбарашвілі потрапив на Байкове кладовище, перед могилою колишньої коханої він довго стояв навколішки й гірко плакав.
Справжнє кохання почалась під час лікування хвороби у Криму, в Ялті в 1897 році, поетеса познайомилася з мінчанином із цікавим молодим чоловіком, що полонив її серце своїм надзвичайним розумом, Сергієм Мержинським. Пізніше вона назвала його “другом ідей“. Він також хворів на туберкульоз, і коли його стан погіршився, Леся Українка поїхала до Мінська доглядати за ним, незважаючи на категоричні заборони матері.
Переступивши через дівочу гордість і непересічну творчість, упродовж 1901 р. чотири рази, долаючи власний біль, приїздила до нього у Мінськ, сиділа у невеличкій кімнатці, тримала за руку, підбадьорювала. Вона знала, що потрібна коханому, а він наполегливо просив товариша по боротьбі написати листа… іншій жінці – про троянди його справжнього кохання, які ніколи не зів’януть. Одноосібно келих нерозділеного кохання Леся Українка випила до краплини – хто стане ображатися на безжалісний егоїзм помираючої людини? Лірична сповідь Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» присвячена єдиному коханню поетеси – Сергію Мержинському. Саме завдяки цьому почуттю за одну ніч біля ліжка вмираючого від сухот коханого була створена геніальна поема «Одержима». Сергій Мержинський помер, заповідаючи Лесі, яка була поруч, подбати про жінку, яку він кохав.
«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…»
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я … пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
…
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. … А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
7.11.1900
Звичайно ж, Мержинський був... музою Лесі Українки. Віками вважалося, що творить чоловік, а жінка надихає. Леся Українка, принаймні в українській культурі, почала ламати цей стереотип, і зробила це раніше, ніж Ахматова в російській культурі.
Тут принагідно відмітити й те, що саме Крим став як для Лесі Українки обжитим тілесно і духовно, так і для Ганни Горенко-Ахматової.  Тому що Лесине перебування у різних кримських містах і містечках у сумі вимірюється не місяцями, а роками. Зокрема, і в улюбленій нами Балаклаві, яку Поетеса також ніжно любила. Вона двічі приїжджала сюди, щоб вилікувати застарілий туберкульоз кістки, і двічі хвороба відступала! Вперше Леся Українка приїхала сюди з матір’ю в 1890 році.Вона писала тут безліч своїх віршів і пізніше розповідала, як надихало її місто, як оживали в ньому під її пером античні герої. Потім, уже в зрілому віці вона приїхала сюди з чоловіком на медовий місяць. Балаклава фактично врятувала життя її чоловікові, також страждав на сухоти, та так, що він пережив свою другу половину практично на 40 років. У місті досі зберігся флігель, де Леся Українка з чоловіком жилИ в 1907 році.
Щоб вшанувати пам’ять Лесі, балаклавський скульптор Володимир Суханов створив незвичайний пам’ятник, який встановлений в самому серці міста в 2004 році. Фігура Лесі Українки ніби проявляється з білої мармурової стели, показуючи силу духу і стійкість молодої жінки, яка боролася з недугою. Матеріал був обраний автором не випадково: він хотів передати «світлий» образ поетеси.

А ось вірші, присвячені Мержинському.
Відповідь
Не жаль мені, що я тебе кохаю,
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні, не кажи, що зійдуться колись!
Не зійдуться, мій друже, я те знаю.
Моє кохання – то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ похилий та смутний, –
Плюща обійми гублять силу дуба.
Та без притулку плющ зелений в’яне,
Я не зав’яну, я знайду руїни,
Я одягну обдерті, вбогі стіни,
Зелений плющ оздобою їм стане.
В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені луну розмови
Від мого дуба любого з діброви, –
І спогад любих літ повік не згине.

На мотив з Міцкевича

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!
Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.
Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –
Коли б ти спитав: “Чи кохаєш?” – чи я б тобі мовила: ні ?..
Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти
Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.
Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
А прийде час розсипатись руїні, –
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?

Лісова пісня (уривок)
..Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання – як вода – плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
де пал – воно кипить, а стріне холод –
стає, мов камінь. От моє кохання!
А те твоє – солом’яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелиться. Зостріне іскру,
згорить, не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізними дощами каяття…
Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слові,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…
Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.
Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй…
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.

Законний чоловік у Лесі Українки один – Климент Квітка, її давній товариш, якого вона знала досить давно: з яким познайомилася на літературних читаннях в 1898 році. Влітку 1901 Квітка поїхав разом з Лесею в подорож на Буковину, після якого між ними виникли відносини.
  Останні роки та діяльність
В січні 1907 року Лесю Українку та її сестру Ольгу без жодної формальної причини арештували. (до тієї самої камери, де сидів Борис Грінченко). Протримавши ніч, відпустили[19].
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва[20]. А в кінці березня разом із Климентом Квіткою здійснила поїздку до Криму, зокрема, побувала у Севастополі, Алупці та Ялті[21][22].
Попри те, що Олена Пчілка була категорично проти стосунків дочки «з якимось жебраком»[джерело не вказане 683 дні], як презирливо називала Климента Квітку, 7 серпня 1907 р. вони офіційно оформили шлюб у церкві Вознесіння Господнього … й оселилися у Києві[23].
Більше можна було не приховувати від батьків їхній чотирирічний цивільний шлюб.
Через місяць, 21 серпня 1907 р. подружжя вирушило до Криму. Із місяць вони тішилися життям у Балаклаві …на Новій Набережній. Сюди ж прилетіла звістка, що Климентій Васильович отримав посаду старшого кандидата Сімферопольського окружного суду. Вирішили за доцільне провести весь виноградний сезон у Балаклаві. Про новий триб життя у Тавриді Леся Українка із притаманною їй іронічною образністю написала у листі до Бориса Грінченка:
- Щодо мого здоров’я, то воно ніколи не вважало за свій обов’язок бути нормальним, а вже й за те спасибі, що до якого часу воно терпить мої “усиленные литературные занятия”. При сьому я добре пам’ятаю, що “до пори жбан воду носить, доки му ся вухо не ввірве”, але ся “істина” ще більше придає мені натхнення, і я, коли не їм винограду, то пишу, – оце і все “поробляння” (ще часом плаваю човном по морю).
Ясна річ, кокетувала квітка Ломикамінь у листі.
… Осінь змусила молодят піднятися із насидженого місця, але залишати Крим не хотілося: із Балаклави у жовтні 1907 р. подружжя переїхало до Ялти. На початку листопада ошелешила чергова неприємна звістка – лікарі діагностували в Лесі Українки захворювання нирок…
Старший лікар хірургічного відділення Єврейської лікарні в Берліні, німецький професор-уролог Адольф Ізраель на операції не наполягав, а порадив… підлікуватись у Єгипті. Фахівець виявив милосердя, хворій ні про що не повідомив. Тільки у приватному листі до старшої сестри – Ольги Косач, лікар написав діагноз: туберкульоз обох нирок, а також сечового міхура. З огляду на те, що враженими виявилися обидві нирки, операція Лесі була зайва, бо… неможлива.


*  *  *
Молодший від Лесі на дев’ять років Климентій одного разу зізнався: у поетесу він закохався з першого погляду. Кльоня пригадав їй, як 19 листопада 1898 р. в літературно-артистичному товаристві Київського університету Леся Українка читала оповідання “Над морем”. Вона усміхнулася й виправила чоловіка: читала не вона, а… поет, драматург і режисер Михайло Петрович Старицький (1840-1904).
Климентій Квітка, ще навчаючись у Київській чоловічій гімназії №5, захопився збирати народні пісні, а в 1902 р. уже видав першу збірку фольклорних матеріалів. Відколи вони зблизилися з Лесею, літераторка запропонувала юнакові записати від неї пісні, які та знала. І – співала своєму рятівникові до останніх днів свого життя.
Мар’яж виявився дивно поміркованим. Коли пара побралася, Лесі Українці минуло 37 років. Схоже, палкої пристрасті там не було, але поетеса відчувала потребу мати поруч вірного друга. У цьому Климент Квітка виявився неперевершеним, він завжди опинявся поруч, коли дружині ставало погано.
- Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни.
Кльоня і Леся розуміли одне одного із напівслова – була то мовчазна домовленість хвороб і фобій. Разом з тим, подружжя поєднувало щось глибинне, духовне. Леся вважала, що кохання – це форма самопожертви. Дружина фактично врятувала чоловіка, коли на початку серпня 1907 р. наполягла на терміновій поїздці до Криму. Климентій переживав загострений напад сухот. Того разу теплий клімат і курс лікування йому зарадили, і про ту поміч квітки Ломикамінь він ніколи не забував.
Чи був він цікавим співрозмовником? Безперечно. Леся володіла 12-ма мовами, Климентій – 13-ма!
Операцію на вражену хвору ногу у власній клініці у Потсдамі 26 січня 1899 г. виконав всесвітньо відомий хірург, професор Берлінського університету Ернст фон Бергман, основоположник асептики. Не один рік Леся Українка почувалася краще, майже не відволікалася на фізичні страждання, а часом видавалася фізично здоровою людиною. інтенсивно працювала.
У Лесиній кімнаті все було по-спартанськи: і натяку на рюшики та розкоші. Були відсутні навіть шпалери, просто побілені стіни – за її наполегливим побажанням, аби нічого не відволікало. Зранку холодна кава і… працювати. На стіні листівка із репродукцією “Сікстинської Мадонни” Рафаеля Санті, подарована у Мінську Сергієм Мержинським із присвятою “На добрую память о вместе проведенном времени 6-9.ІІ.1900 г. С.Мержинский”. Якби Леся не була атеїсткою, можна було б із натяжкою стверджувати, що вона на ту картину молилася – її подарував покійний коханий.
У цей час Лариса Косач багато працює на літературній ниві. 5 травня 1907 написала драматичну поему «Айша та Мохаммед», 18 травня остаточно завершила поему «Кассандра». 12 травня надіслала до альманаху «З неволі» (Вологда) драматичну поему «На руїнах», видання для допомоги політичним засланцям[25]. У вересні пише поезію «За горою блискавиці», продовжує роботу над творами «У пущі», «Руфін і Прісцілла»[26].
Останні роки життя Лариси Косач пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ.
З чоловіком працювала над зібранням фольклору: зокрема, на кошти подружжя організовується етнографічна експедиція Філарета Колесси, в ході якої зроблені одні з перших аудіозаписів кобзарів[27]. У цей самий час інтенсивно опрацьовує власні драми.
Зважаючи на її тендітне ставлення до Мержинського, багато хто був переконаний, що у Лесі Українки і Квітки був радше дружній союз. Він піклувався про неї до останнього її подиху.

Остання збірка, яка вийшла друком в 1902 році, отримала назву «Відгуки».
Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила … образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. І.Франко писав, що після шевченківського “Поховайте та вставайте” Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова.

За спогадами Лесиної сестри Ісидори Косач-Борисової, в останні роки життя очі Українки стали надзвичайно блакитними. Всі дивувалися, адже вони були наче неземними.

І нарешті несподіванка для багатьох!

Російський поет Мачтет гостював у Колодяжному  (1896–97 [рр.]), не пізніше 1897 р.) літом. Він запрошував Лесю до співробітництва в якомусь російському журналі, просив дати вірш до друку. Леся рішуче відмовила і сказала, що не пише по-російськи віршів принципово: досить уже наших письменників забрала Росія. На що Мачтет жартома сказав, що, певне, у Лесі не вийдуть добрі вірші по-російськи, і тому вона не хоче так їх писати. Тоді Леся сказала: “Я можу і по-російськи написати непогані вірші, то я Вам зараз доведу, от візьму і напишу зараз, але друкувати їх ніколи не дам згоди”. Пішла до свого письмового стола (це було у Лесиному “білому домику” , що був оточений квітниками, і саме тоді увечері все повітря було насичене пахом нікоціяни – білий татом-квітка, що особливо сильно пахне по заході сонця), і за якийсь короткий час написала нижче поданий вірш.
Impromptu
(“Impromptu” (у франц. мові це слово означає експромт, імпровізація)
Когда цветет никотиана
И точно светит из тумана,
Как будто падшая звезда,
Вся бледная от тайной страсти,
Все вкруг становится тогда
Покорно непонятной власти.
И если вы тогда вдвоем
И возле вас сияют очи, –
Горя таинственным огнем,
Как отраженье звездной ночи,
И голос милый вам звучит,
Как будто в тишине журчит
Струя волшебного фонтана,
Бегите прочь от этих чар,
Они зажгут в душе пожар,
Когда цветет никотиана.
Когда цветет никотиана,
Все, все тогда полно обмана,
Опасна ночи тишина,
Как то затишье роковое,
Когда коварная волна
Хранит молчанье гробовое.
Вот-вот нахлынет звуков рой
И встрепенется мысль, как птица,
И вспыхнет в темноте порой
Воспоминания зарница,
Как будто неизвестный друг
Страницы развернет вам вдруг
Давно забытого романа, –
О, если дорог вам покой,
Не прикасайтесь к ним рукой,
Когда цветет никотиана.
_______________________________________
Нікотіана (лат. nicotiana) – отруйна однолітня рослина сімейства пасльонових з міцним стійким ароматом. Цвіте впродовж червня–жовтня. Садівник колодяжненської садиби серед інших квітів насаджував нікотіану під вікнами “білого будиночка” Лесі Українки.
Леся, написавши цей вірш, дала його російському поетові Мачтетові з обіцянкою ніколи його не друкувати, а тепер (1/VIII 1963 р.) його надрукував М. Рильський, невідомо звідки його взявши…
Смерть
9 липня 1913 р. за порадою лікарів тяжко хвору поетесу залізницею перевезли до Сурамі, що славився винятково сухим і цілющим повітрям. Та опиратися невідворотній смерті було вже неможливо. Понад чотири роки тому, у листі до подруги, поетеси, Галини Комарової від 10 лютого 1909 р. із грузинського містечка Телаві Леся Українка пророчо припустила:
- Вже, видко, мені на роду написано бути такою Рrincesse lointaine (далекою Царiвною), пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… Отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду… Хіба ж це не гарно?..
Померла Леся Українка у 1913 році, у віці 42 років, від хвороби нирок. у селищі Сурамі, що у Грузії.
Жалібно дзвонили дзвони у маленькій церкві Святої Діви Марії на горі. Повздовж шляху до вокзалу, на пагорбах біля своїх осель стояв люд, хрестився: Сурамі проводжав принцесу Мрію у Вічність. Вони їй вірили, бо пані Леся завжди їх переконувала:
- Якби я не була українкою, хотіла б бути грузинкою.
Поховали поетесу на Байковому кладовищі у Києві.
П.С.:
● Досі подорожує у космосі
І це не жарт. На її честь названий астероїд «2616 Lesya», який відкрили у 1970 році. Знаходиться він у астероїдному поясі між Юпітером та Марсом.