І зорі не вічні

Гражданская лирика / Читателей: 36

Инфо

Уже шістнадцять, а неначе вчора…
Ти і в біді був сильним, жартував…
Неправда те, що: «з часом зникне горе».
Чи рану в серці хтось залікував?

Воно болить. І за Тобою Мама…
«О, Отче наш, де доброта Твоя?»
І знову чорний, ніби в сажі, ранок.
Її вбив сум…Із Вами помер я.

Я, ніби є, та це, лиш оболонка,
під нею біль – скалічена душа.
А хворий зуб, хіба спасе коронка?
Уже й моя видніється межа…

Таке життя покинути не страшно,
бо з горя в горе Гаман нас веде.
Кров заливає знову землю нашу.
«О, Отче наш, де справедливість? Де?!»

Хіба живу? Відвідую могилу,
там і моя… Та чи зустріну ТАМ
Тебе, мій Сину й Берегиню милу?
Грішив немало за свої літа.

Ні! Я не сам. Молодший Син, онуки,
сім’ї братів і… сизі голуби.
Та зайди куплять наші ліси й луки
і розрівняють грейдером гроби…

Були у нас свої сімейні горя,
нам мега–горе принесли кати.
Час не лікує! І не вічні зорі.
Якісь із них – це були Мама й Ти… 

  2024 р.