К а л е й д о с т е п запорізьке приазовя поема.

Тоска о былом / Поэма / Читателей: 23

Инфо

К А Л Е Й Д О С Т Е П  Запорізьке Приазовя Поема.
/К читателям ЭТОЙ ПОЭМЫ
Я обращаюсь не спроста...
Бываем торопливы все мы-
Читать чужое...мысль не та!
Так- проскочить глазами что-то...
Мельком заметку: Так-не так...
А ЗДЕСЬ -стихи “Калейдоскопа...“
О Приазовия местах!.. 
Написано в Обзор-поэме,
Изложено в исторью вспять,
И,“серебринки“ вставив в тему,
Я постарался ВСЁ объять!..
Прошу, читатель: ВСЁ прочтите
И оцените ТРУД сей мой;
Он писан долго-то учтите-
И окрылён моей душой.
  /Спасибо за внимание. Автор/

З євшан-травою і молочаєм
Степ чебрецЕвий,марева даль-
Мій приазовський сонячний краю,
Ти в моїм серці туга-печаль...
Думкою лину понад полями,
Понад балками в далеч шляхів,
Де босоніж я дитинства роками
Стежки-доріжки ті переходив.
Там починає пісню струмочок,
Там виднокраю сірих могил
Даль мерехтлива в хвилях тріпоче,
Тягнеться стрічкою за небосхил.
В тихім ложбочку понад лісочком
Річечка в“ється,верби стоять...
Серцю ти пам“ятний кожним горбочком
Край приазовський - серця печать.
Мріяла юність сяйними надіями
Вечором тихим зі співом дівчат,
Де ми зростали під теплими зливами,
Юними струнами арфи звучать!
          - - - - - - - - - - - - -
Срібляста доріжка простяглась в долину,
Блідолиций місяць з ставу воду п“є,
Квітоцвітом саду,співом солов“їним
Думками бентежить серденько моє.
В місячному сяйві, в цвіту шумовинні
Дівчина чекає, юна і струнка-
До лиця красуні вітерець примхливий
Стрічечку шовкову в коси припліта.
Знаю: хлопець прийде,стріне він кохану,
Гляне в очі щирі- серцем загуде,
В місячному сяйві пелюстки троянди
Знайде - і зомліє серце молоде!
На рамена юні рученьки кохані
Ляжуть,приголублять,стиснуть до грудей,
Подихи зіллються в щастя пориванні
І доріжку серце в серце прокладе!
    - - - - - - - - - - - -
Там моє мріями поле засіяне-
Потом дідів моїх в тяжких мулЯх;
Чайками білими понад рівнинами
Душі їх праведні в серці стоять...
В пестощах нашими юними мріями
Сповнений маревом теплих доріг,
Кров“ю і потом дідів моїх всіяний-
Край Приазовський я в серці зберіг.
Слались роки войовничі і грізні,
Степ приазовський вітрами шумів,
Там курені козаків запорізьких
Варту стяли навпріч ворогів.

Степ неосяжний білів ковилою,
Пахнув чебрець і полин мерехтів,
Тлів молочаєм і євшан-травою,
Клекотом повнив орлів-степняків.
Скільки до обрію око сягало
Вітер розгойдував хвилі ковИл,
Та над байраками де- непопало
Кущі тернів бовваніли навкіль.
Чумацьких возів ободами проторені
Степом тягнулись чумацькі шляхи;
Вітром продуті, знедолі не скорені,
Йшли караваном по сіль чумаки.
Йшли мимо сіл,хуторів під дібровами,
Йшли мимо пагорбів сірих могил;
Тужною піснею їх зачаровані,
Спали гаї перед сонцем на схил...-
    - - - - - - - - - - -
Ген вдалині,як на білім коні,
Козак скаче...
А за тим молодим,козаченьком лихим
Мати плаче.
А то ж не він,то не білий кінь
По полю віЄться...
А то ж доля лиха,що шука козака-
Та за ним женЕться.
А дорога суха,пилом-перстю глуха,
ТернАми повита...
Та ще доля гірка в бідака-чумака
Зживає зі світу.
Ой, не плач, не журись, чумаченька жона,
Не благай долю...
Бо чумак молодий ще в дорозі живий-
Везе вози солі.
А скрипучі вози круторогі воли
Тягнуть,ремигАють...
Чумаки молоді по дорозі крутій
Ідуть та співають.
    - - - - - - - - - - -
Полем та долом та селом убогим
Пролягли дороги на чотири боки;
Запорізьким краєм,приазовським степом
Чотири сторінки простяглись далеко.
А по тих дорогах,копитами битих,
Татарськими кіньми вороги ходили;
Українські села татарська навАла
Зорила,гнобила,в полон забирала.
Козацької крові українське плем“я
Край свій боронило вірно достемЕнно:
Козацької крові скільки тут пролито,
Недругів УкрАйни скільки тут побито!
              - - - - - - - - - - -
Там за долАми,за спАлахом блИскавок,
Де сиві могили стоять обелІсками,
Де з пОчтом своїм і з оснадою зброї
Лежать-спочивають козацькії вОї,
Де в сірому мОроці до небокраю
Дороги чумацькі з Азовського краю-
Терни по байраках зелені в зарОсті,
Дощі вимивають чумацькії кості...
І там же на взвИшшях та біля дороги
Знаходяться грізного бою окопи:
Сліди від тяжкого того бойовИща-
Усіяно гільз і осколків барвИща!..
              - - - - - - - - - - -
Козацькі степи,Запорізьке роздОлля,
Неміряні гОни чумацьких шляхів...
Гуляй в полі вітер,козак гуляй в полі-
Розлогі полОги від сіл чумаків.
За ними іде Приазовське узвИшшя
Донецьких степів і ДонЕччини кряж,
А дАлі - Азов свої хвилі колише,
СолЯрня азовська - Солоний Сиваш.
Я бачу,як степом пливуть сиві хмари,
Я чую,як стогне земля від копит:
Татарська ордИнська ворожа навАла,
Як стОгін прокльОнів, над степом летить.
СпалАхує Іскра,в простори сягає
Стривожена вістка про стан ворогів-
І всУпереч ворогу військо збирають
Степи запорізькі- своїх козаків...
ЗахмАрить шапкАми козацького збору,
Щетиною стане від списів і пік!
І плач,і - прокльони від двору до двору,
І грізного пОклику сокіл летить!
І вийшли в похід проти злої навАли,
І стали на захист родин і дворів...
І кров пролилась...і - змарніли татари,
І слава покрила стягИ козаків!
            - - - - - - - - - - -
На степи широкі, на дОли розлогі
Хто тільки не міряв азовські дороги!
Хто тільки не мріяв Запоріжжя Січчю-
Україні-неньці ставив пОмин-свічі!
Та вона вставала,вона не вмирала-
Під стягом козацьким всіх перемагала,
Та не змогла вжИти всі предостороги-
Чужинці топтали козацькі дороги...
Волею царів і князів московських
Віддали чужинцям степи приазовські:
Колонії грецькі,хорватські,татарські,
Російські,німецькі,молдавські,болгарські...
Тут і бесараби,мадьяри і турки
З московської волі обрели притулки!..

А що ж ти,козаче, українське зЕрно?
Тебе вимітали,корчували рЕвно;
Тебе розвівали в степи за Дунаєм,
Тебе посівали в Кубанському краю-
Напроти черкеса в Кубанську долину
Заставою слали козацькі дружини!
Тебе на розсаду пустили по Бузі,
Тобою мостили мости в Петербурзі;
Рознесено в мирі козацьке насіння
На землі Канади, АмЕрик, Бразилій...
Зруйновано Січ “текелЯми““ цариці-
Козацьких часів обірвали границі,
І степ запорізький похмуріший став
Від царських російських московських застав.
    - - - - - - - - - - -
А потім указом реформи Столипін
Роздав одрубами розкріпленим,вільним-
Навічно,назавжди, за гроші,чи щиро
Заселені землі слов“янами миром...

Кормилице-земле,рясна,шумовита,
Родюча,бо кров“ю козацькою злита,
Присолена сіллю чумацького поту,
Сльозами удов і страждальців полита...
В твоїх зеленАвих,розметаних шатах
Знедолений люд рятувався від влади-
І степ приазовський дітей зігрівав
ТурбАйських повстанців,що цар розігнав.

А де ж твої,степе,скуйовджені хвилі?
Де євшан духмяний? Де білі ковИли?
Де сокіл над степом,де гомін діброви,
Чебрець килимОвий,пахучий,шовкОвий?
Хто викосив трави високі повсюди
І хто,скажи,степе, зорав твої груди;
Засіяв зерно в твоє теплеє лоно,
Кохав тебе,земле, в надії невтомно?

Це він,трудівник, тут госпОдарем став!
Це він,твій госпОдар, поля розорав;
ГоспОдарем власної мирної долі
Вирощував хліб свій на власному полі...

Не думав,не знав він і в думах не мав,
Що десь в Петербурзі день чорний настав
І вирішив долю всіх мирних степів,
І трударів долю,і долю царів!
Все дИбом піднЯлось,пішло в шкеребЕрть-
Надбання трудящих зруйновано вщерть;
Настали роки,що рясніли в знедолі...
Бур“ян повивав опрацьоване поле,
На мирні степи і селянські поля
Прийшла,як чума,громадянська війна,

Степами гасАли тачанки Махно-
Червоних і білих місили в багно
Рубали,крушИли,громили цей край...
Під нападом лютим московщини зграй
Степами пішов на вузький Перекоп
Стан Врангеля білий-Росії оплот...

О,степе мій милий,страждальна земля,
Зазнала ти горя від слугів Кремля,
Від ворога-німця,від ворога-ката
І від копита радянської влади!..
Змордовані люди-твої трударі,
Кістьми полягли тут на рідній землі-
Їх пам“ять не спить,крильми чайки тріпоче
І квИлить,і плаче,сказати нам хоче:
“Любіть нашу землю-долини,поля-
Хай родить вам хліб і серця звеселя,
Та зАвше ви знайте,що ми в цій землі-
Нікому не дайте топтати її!“
    - - - - - - - - - - - - -
Нема того степу, нема тої волі:
Там Орач колгоспний,вкомУнений в труд,
Розорював степ цей не з власної волі,
А з волі партійної- пута із пут!
Прийшов туди Орач не з власної волі-
ВкомУнений в пута колгоспної долі,
На власній коняці він межі зорав
І все до колгоспу надбАння віддав...
А дітям своїм “здобував перемогу“-
Дідів і батьків своїх рушив облогу,
Зруйновував дворища чесних дідів,
Розорював межі людських одрубів.
Ура! І -вперед за майбутнє щасливе!-
Вели його прапор і гасло брехливе;
Робив не для себе-в майбутнє долав,
Під прапором партії борозни клав...

Забрали у Орача всі реманЕнти,
Самого його запрягли в “елементи“-
І мусив він потом зрошати лани,
Зарплатнею стали йому трудодні.
По осені йшов він в колгосп з лантухом
Одержувать плАтню попрілим зерном...
А де ж твої,Ораче,повні комори-
Від праці твої повноціннії збори?
Мовчали могили, а степ шаленів
Від спомину вільних дідівських часів
І збурював серце: пали і отмщАй!
Кипів від знедолі зколгоспнений край!

Але вже не стати- свободі кінець,
Селянські достатки зійшли нанівець,
Насіли,мов хмари,державні податки-
В колгоспнім кріпацтві несила страждати.
Мій милий і рідний,улюблений краю,
Тобою живу я, тебе  я кохаю...
Та знову спокута і знову обман-
І ноші не стримують плечі селян.
  - - - - - - - - - - - - - - -
Похмурі могили в степу бовваніють
І сонце заходить за обрій могил,
При місячнім сяйві байраки темніють
І степ приазовський у стомі спочив...
Нехай йому сняться зелені діброви
І гуркіт копит від кінських табунів,
Духмяного євшана зілля шовкове,
Багаття від білого моря ковИл...

Ой,вийшла зоря на темнеє небо,
Засвітилось місяця рум“яне колО-
То вийшла дівчина,козаче,до тебе,
Чорні коси розпустила,закрила чоло.
Козак у поході дівчину згадає,
А серце дівоче вісточку дає...
Козакова нічка пролетить і згасне,
А дівчині чорнобровій смуток настає.
    --------------------------
    Серпень,2015 р. Кінець.