Ц и г а н и (о.с. пушкін,переклад)

Утверждение / Переводы с других языков / Читателей: 18

Инфо

Ц И Г А Н И (О.С. Пушкін,переклад)
Цигани з гелготом і криком
По Бесарабії кочують-
Вони там скрізь в нужді великій
В шатрах своїх ночі марнують...
Вільна там в них ночівля та,
І весело її проводять
Серед ганчір“я,манаття,
Межи колесами бричок їх
Вогонь палає...там сімейка
Вечерю лАмзає,а в полі
Коні пасуться...за ведмедем
Ніхто не дивиться- там воля.
Там все живе серед степів:
Мирне сімейне піклування,
Зранку яке поїде дальше,
Дитячий крик,жіночий спів
І дзвін робочої ковадли...
Та ось на табір кочовий
Сповзає тиша сну і хропу,
І чутно гавкіт лише псів
Та коней ржу серед толОки.
Вогнів - нема і місяць сяє,
Тиша навкруг, з височини
Місяць на табір сяйво лляє-
Циганам сподобляє сни.
В шатрі однім лиш дід не спить,
Він перед вогнищем сидить,
Зігрівшись його згаслим жаром,
В далеке поле він глядить,
Затягнуте в туману хмари...
Його ще молодая донька,
Бач, в гульки польові пішла,
До волі звикла вже вона...
Прийде, звичайно,та давно,бач...
І місяць скоро кине обрій
Та й піде у свої безодні...
Земфіри все нема й нема,
Вечеря в діда вже холодна,
Та ось- вона...за нею слідом
Степом юнак же поспішає,
Його той дід зовсім не знає.
“Мій батьку,-діва промовляє,-
Веду я гостя, за пригірком
Його я в пустощі знайшла
І в табір нА ніч запросила,
Олекса звуть його,щоб вільно
Із нами бути, в нього біль є-
Немає злагоди з законом,
Але я подругою буду,
А він зі мною буде всюди“
Дід
“Я радий. Залишся до ранку,
В шатрі тут з нами,може, й далі
Поживеш ще,як ти бажаєш,
Я ж заперечувать не стану.
Будь наш.до нас з життя привикнеш,
До брОддя нашого і волі,
А завтра вранці, по зорі ще
Ми рушимо у цій ось бричці.
За любий промисел приймись ти:
Залізо куй,або- співай ти
З ведмедем -весело і жваво“,
Олекса
“Я залишаюсь.“
Земфіра
“Буде мій він.
Від мене хто ж його відгонить?
Та пізно, а вже повний місяць
Зайшов,поля ,ген, ледве мріють
І в сон мене давно вже клонить“

Розвиднилось, дід тихо бродить
Навкруг безмовного шатра,
“Вставай,Земфіро,сонце сходить,
Проснися й гість,пора, пора!
Залиште лежбище ви швидше...“
І з гамом висипав нарід,
Шатри розібрані, а брИчки
Готові рушити в похід.
Всі разом рушили,і ось вже
Натовпом валять по долині,
Віслюки з кошами на спинах,
Дітей,що грають,теж несуть.
Мужі,брати,жінки і діти,
Старі й малі-всі вслід ідуть;
Крик,галас і пісні циганські,
Ведмедя ревище, ланцюгів
Безмежний невгамовний брязкіт.
Ганчір“я різного безмежжя,
Дітей і старців кволі плечі,
Собачий невгамовний гавкіт,
Сопілки говір.спів бричок цих-
Все дико, ницо, незугарно,
Та все ж-таки наче і гарно,
Незвично нашому ніжінню,
Незвично,як байдикування,
Як рабська пісня безталанна...

Юнак похмуро споглядає
На опустошену рівнину
І смутку таїни причину
Втлумачити собі не знає.
Із ним Земфіра чорноока,
Тепер він вільний-і ніщо так
Не смутить; сонечко над ним
Південною красою сяє;
Що ж його серце не вгаває?
Яка ще є піклота з ним?
Птах.як райський той не знає
А ні піклоти, ні трудів.
Гніздо собі не звиває
Десь на гілці між кущів;
В довгу ніч дріма на гілці,
А як сонечко зійде,
Пташка та про Бога мріє.
Запурхає-спів піде!
За весною, за красою
Пройде літечко і спек,
З туману й мряки косою
Пізня осінь підійде,
Людям муторно, їм - горе:
Птах той лине,ген, кудись
В краї теплі десь за море,
Відлітає до весни...
Подібний цій безжурній птасі
І наш герой,як сіромаха,
Гніздечка теплого не звив
І ні до чого не стрімив!
Завжди йому була дорога,
Завжди притулок вночі був,
Прокинувшись, завжди він чув
Прийом, як до чертогів бога;
В житті не раз йому тривога
Не навівала збитку сум,
Його завчасно мана слави
Вела,як далека зоря,
Нежданно-гадано забави
Його спіткали звідтіля.
Над головою одинАком
Бувало й грім коли гримів,
Та він все ж це-таки не бачив,
Чи не зумів, чи не хотів;
І жив, не маючи про владу
Долі, що брИли клала крізь...
Та все ж в душі були громаддя-
ЧукАльце заросло в обріз!
З яким кипінням хвилювали
Думки у грудях- ще діждіть,
Вони поки що лиш дрімали,
Вони прокинуться тоді.
Земфіра
“Скажи, мій друже, не шкодуєш
Про те,що кинув назавжди?“
Олекса
“Що ж кинув я?“
Земфіра
“Ти розумієш:
Людей, Вітчизну, городи.“
Олекса
“Чи не жалкую? Якби знала
Хоча би трішки відчувала
Неволю і задУху їх!
Там люди купами клубАють,
Що таке свіжість- там не знають:
Не чують там і вільний спів.
Кохання нИшпають і гонять.
Торгують волею,як сніп
Перед серпом,голови клонять,
З грошей їм - кандали для ніг.
Шо ж кинув я? Зраду і злобу
І предосуджень вирок їх,
Натовпу крики, товкіт кОльби.
Такий нікчемний гамірник!“
Земфіра
“ Та все ж-таки там кругом злОто,
Великі зали, килимИ;
Ігрища різні, не як ми-
Дівчат вбрання-таке, ну, щО там!“
Олекса
“Що шум весіль отих міських?
Нема кохання і веілля
Нема дівчат...ти ж краща їх
І без уборів дорогих,
Без перлів,без намИст коштовних,
Не змінюйся,мій друже ліпший,
А я...одне моє бажання
З тобою поділить дозвілля
І добровільнеє вигнання“
Дід
“Ти любиш нас,хоча й зродився
Серед багатих, не з народу,
Не так бува мила свобода
Тим,хто не спокусився див ще:
Між нами є одна пам“Ятка:
Царем колись-то зіслан був,
(Раніше знав я, та забув
Його кумеднеє ім“я те!)
Уже старий літами був він;
Та все ж ще молодий душею,
Мав голос,як багатострунний
Потік гірський, і всі його
Любили...жив він на Дунаї-
Житло його там і було...
Людей в розливах розважав він.
Сам же,як знаю,безотвітний.
І так душею був привітний-
Його там знало все село!
Люди чужі йому ловили
Звірів і рибу- було так
Тоді,як бистрая ріка
Взимку зненацька замерзала,
Пуховим міхом покривали
Люди окружнії дідка.
Та він до злигоднів буденних
Незвичний був,такий ся рЕмний
Блукав собі,худий, нікчемний
І говорив: Суворий Бог
Його скарав за злочин древній,
Чекав, наступить чи прощЕння.
Та жив так,ось, не без тривог!
Нещасний никав,горював,
Бродячи берегом Дунаю,
Та сльози гірко проливав
І горював за рідним краєм...
І заповів він перед смертю:
На Південь щоб перенесли
Його останки хоча й мертві-
І все, що знали в цій землі.
Його , там знають і тепер ще!“
( Мова йдеться про римського поета Овідія,
який був зісланий імператором Августом
на берег Чорного моря в м. Томи)
Олекса
“Так ось доля твоїх синів,
О,Рим- країна плиннозвучна!
Співак кохань,співак богів,
Скажи,чи в славі є сполуччя?
Могильний гул чи хвали голос
Із роду в рід,як звук біжучий,
Чи під кущем ось тут озвучна
Цигана дивного ця повість?“
- - - - - - - - - - - - - -
Пройшло два літа. Так чвалають
Натовпом мирним ті цигани.
І всюди вони притул мають,
Їх майже як гостей сприймають...
З невагою став до просвіти,
Олекса вільний,як вони
Він без піклот,як вільний вітер,
В кочівлі тій живе всі дні;
Все той же він, сім“я все тА ще,
Минувших днів не пам“ятавши,
До побуту циганів звик;
Він сподобає їх ночівлі
І безробіття вічні їхні,
І небагату мову їх.
Ведмідь, що кинув десь берлогу,
Кудлатий гість його шатра;
По селах, опріч від дороги
Близ молдаванського двора-
Він перед натовп обережно
Ступає всяк раз і реве,
Ланцюг докучливо гризе...
На палицю свою дорожню
Зіпершись, дід щось бубонить,
Олекса з ведмедем обходить,
Земфіра піснею виводить
І з поселян бере дари.
Наступить ніч, вони всі троє
Готують варево з пшона,
Дід вже заснув-все в супокої
В шатрі,як в ямі, світ- кат-ма!
- - - - - -- - - - -
Дідусь на зовнішньому сонці
Старечу кров свою згріва,
Біля колиски щось співа
Земфіра, з Олексою в спОмці,
Земфіра
“Старий муж, грізний муж,
Ріж мене,ждрАй мене-
Тверда я, не боюсь
Ні - ножем. ні - вогнем!
Ненавиджу тебе,
Зневажаю тебе,
З іншим щастя моє,
Я - помру. й він- помре!“
Олекса
“Замовч. Мені це вже набридло.
Я диких пісень не люблю“
Земфіра
“Не любиш?Яке мені діло!
Собі пісню співаю цю!
Ріж мене, вшмАль мене,
Не промовлю ні раз,
Старий муж, грізний муж,
Не прознаєш про нас!
Він- світліший весни,
Як спекотливий шал;
Як лев, сміливий він,
Мене любить,- сказав!
Як я пЕстила ВСЕ
Його тіло вночі!
Як сміялись: невже
Владно ЦЕ сивині?“
Олекса
“Замовч, Земфіро, я вдоволі!“
Земфіра
“Мою ти пісню зрозумів?“
Олекса
“Земфіро!“
Земфіра
“ГнІвитись- ти в волі,
Про тебе й мене той мій спів!“
( Іде й спває:“Старий муж, грізний муж“.і т. ін )
Дід
“Так, пам“ятаю я цю пісню,
Вона прийшла до нас із гір.
Як молодий був я тоді ще-
Спвається вона з тих пір.
Кочуючи в степах Когула.
Її, було, в зимову ніч
Мені співала Маріула,
Літа минувші в умі діда
Раз-одразу темніші все...
Та все ж-таки твоя ця пісня
Ще в моїй пам“яті живе“.
- - - - - - - - - - -
Тиша навкруг,місяця чаша
Висить над обрієм вночі,
Дід,зляку-десь, бо аж сичі
Й Земфіри голос,смутний наче:
“Послухай, батьку, як Олекса
Зубами навмання скрежЕще!
І ніби-то з мари ві сні
І стогне, і ридає він!“
Дід
“Ти не чіпай його зітхання.
Чував російські я казання,
Тепер, коли в пітьмі глибокій
У сплящого зриває спокій
Домашній дух, наступить світ-
Піде він геть. Сиди, чекай.“
Земфіра
“Мій батьку, шепоче: “Земфіра“...
Дід
“Тебе шукає уві сні...
Для нього ти,як пісні - Ліра“...
Земфіра
“Мені його любов набридла,
Тужно мені,серце волі благає,
Вже я...тихіше! Ти чуєш,він
Друге ім“я провозглашає!“
Дід
“Імя?“
Земфіра
“Чи чуєш? Стогін хриплий
І скрегіт лютий! Мені страшно!
Я пробуджу його!“
Дід
“Невчасно!
Нічного духа не гони,
Він піде й сам“
Земфіра
“ Перевернувся,
Привстав, зове мене, проснувся,
Іду до нього. Кріпче спи!“
Олекса
“Де ти була?“
Земфіра
“ З батьком сиділа.
Якийсь-то дух мене томив.
Ві сні душа таке терпіла
Страждання. Ти мене страшив...
Ти, сонний, скреготів зубами
Й мене ти звав“.
Олекса
“ Приснилась ти..
Я бачив, ніби-то між нами...
Я бачив диво маячні...“
Земфіра
“ Не довіряй- те все омАна“
Олекса
“А я тому віри не йму,
На уверіння диво-снам тим...
Ні, навіть, серденьку твому“...
- - - - - - - - - - - -
Дід
“Про що , шалЕнець молодий,
Про що зітхаєш ти всечасно?
Тут люди вільні,в небі ясно,
Жінки - красуні тут, постій!
Не плач, жалОба серце крає!“
Олекса
“Мене вона,бач, не кохає!“
Дід
“Втішся- дитина ще ж вона!
Твоя понурість ця безглузда,
Кохаєш ти шалено дуже,
Жіноче ж серце -маяття;
Поглянь, вдалечині за обрій
Гуляє місяць, сяйво ллє
На всю навколишню природу
Рівно свій промінь віддає !
Загляне поглядом в хмарину,
її притьмом так осяє...
І раптом вже її покине,
І -ось - десь іншу дістає.
Хто йому місце там укаже,
Мовляв, ось там і зупинись?
Хто серцю дівчини підкаже:
Люби одне і не змінись?
Вгамуйся!“
Олекса
“Як ніжно в склоні до плеча,
Бувало, в тиші діва ця
В мойоиу диханні конала!
Гарная втіха нам була-
Повна веселощів дитячих.
Як часто було все, неначе-
І в поцілунках і в словах
Замисленість мою вона
За хвильку розігнать уміла,
І що ж? Не любить вже вона?
Моя Земфіра розлюбила?“
Дід
“Послухай,тобі розповім
Про себе самого: тоді
Колись давно, ще по Дунаю
Москаль загрози не творив..
( Ось, бачиш, я ту пОмку знаю,
Олексо, коли там я жив!)
Тоді боялись ми султана,
А правив Буджаком пашА,
Із башт високих Аккерману;
Був молодий я і душа
У ті часи буйно кипіла,
І ні одна в моїх чучЕрях
Іще сивИнка не біліла.
Поміж красунь же молодих
Одна була...вже довго нею
Як сонцем, милувався я,
І, вприкінці, назвав моЄю!
Ох, швидко молодість моя
Зорею павшою майнула,
Ще швидче- тільки один рік
Мене кохала Маріула.
Так сталось: близ Кагульських рік
Чужий ми табір раз зустріли,
Цигани ті свої шарти
Розставили поблиз гори,
Дві ночі в них вогні горіли;
Вони пішли на третю ніч,
І , доньку кинувши опрІч,
Пішла за ними Маріула.
Я мирно спав,ще рано бУло,
Прокинувся- її немає,
Зову її, марно шукаю...
Без матері “ревла“ Земфіра
І я заплакав...а з тих пір
Всі осоружні стали діви
Між них ніколи вже мій зір
Подруги собі не знаходив,
І вечори ті одинокі
Ні з ким вже я не поділив.“
Олекса
“Та як же ти їх не здогнав-
Її й його, таких підступних,
Йому і їй в ревнощі лютій
Ножа ув серце не ввігнав?“
Дід
“Навішо? Воля дівці- птасі...
Хто в силі втримати любов?
Чергою всім дається радість,
Що було, не збудеться знов...“
Олекса
“Я не такий...ні,без спірки я
Не відрекусь від своїх прав:
Хоч помстою, а втішусь я.
О,ні! Якби -то поблиз моря
Знайшов я ворога, що спав,
Клянусь,його би я спіткав,
Не пощадив би я злодюги-
Я б в хвилі моря без напруги
І беззахисного шпурнув:
Зненацький жах від пробуджіння
Шаленим сміхом я б утнув...
І довго ще б з його падіння
Смішний і радісний страх був. “
- - - - - - - - -
Молодий циган
“Ще раз! Один ще поцілунок!“
Земфіра
“Пора! Чоловік хижий мій і злий...“
Молодий циган
“Один...та- довший! В незабуток!..“
Земфіра/
“Прощавай, знай-бо - він лихий!“
Циган
“Промов- коли ж знову зустріну?“
Земфіра
“Сьогодні, як місяць зійдЕ,
Там,за пригірком, де могили...“
Циган
“ Обдурить...Сама не прийдЕ...“
Земфіра
“Тікай- ось він! Прийду, мій милий!“
- - - - - - - - - --
Олекса спить. В нього в умі
Видіння муторне плететься,
Він з криком жахнувшись в пітьмі,
Ревниво рукою веде там...
Та, страхом сповнена рука,
Постіль холодну лиш знаходить-
Подруги вже давно кат-ма...
Він з острахом привстав і слуха,
Все тихо...давить його мука,
В нього тече холод і жар:
Встав він і із шатра виходить,
Біля бричок,як бевзь той, бродить,
Спокійно все, поля мовчать...
Темніє місяць за туманом,
ЖеврІє лиш зоревий світ;
Ледь на росі примітний слід
Веде за ті пригірки ранні...
Він з нетерпінням туди йде,
Куди зловісний слід веде.
Могила Окрай від дороги
Біліє трохи вдалині,
Туди трясущі його ноги
Несуть з передчуттям тяжким,
Вуста тремтять, тремтять коліна...
Він йде...і раптом...чи це сон?
Враз бачить він близькі дві тіні
І шепіт близько...звук їх цнот
На обезчещеній могилі.
1-й голос
“Пора.“
2-й голос
“Постій!“
1-й голос
“Пора, мій милий!“
2-й голос
“ Ні. ні! Постій, діждемось дня...“
1-й голос
“ Вже пізно“
2-й голос
“ Ти бОязко мене кохаєш,
Хвильку!..“
1-й голос
“ Мене ти ображаєш...“
2-й голос
“Хвилину!..“
1-й голос
“Якщо там без мене

Проснеться муж...“
Олекса
“ Прокинувсь я!
Куди? Не кваптеся обОє:
Біля могили вам в покої..“
Земфіра
“ Мій друже, скорше утікай!“
Олекса
“Куди, красунець молодий?
Лежи!“.. ( Вштрикає в нього ніж!)
Земфіра
“Олексо, ти уб“єш його!
Поглянь, ти весь кров“ю забризкав!
О, що зробив ти!?“
Олекса
“ Я - нічого.
Тепер будь в нього одалІска“
Земфіра
“Ні, хватить, тебе не боюсь,
Твої загрози зневажаю,
Твоє убивство проклинаю...“
Олекса
“Помри ж і ти...“
( Вражає її)
Земфіра
            “З коханням - вмру!..“
- - - - - - - - - -
Схід,денним світлом осіЯнний,
Палав, Олекса, ніби звір,
З ножем в руці, в крові багрЯній
Сидів на камені гробнІм...
Два трупи перед ним лежали:
Убивець був сташний лицем.
Цигани з Острахом стояли
Навкруг його тісним кільцем;
Могилу збоку там копали;
Жінки по черзі йшли повз них
І в вічі мертих цілували...
Лише дід сам сидів один
І на покійників глядів
В німому зАдумі печалі...
Трупи взяли і понесли.
І в лоно холодне землі
Подружжя молоде зложили;
Олекса здалеку дивився
На все. Коли вже їх закрили
Останньою горстю земною
Він, похилившись, застогнав,,
І з каменя,як сніп, упав.

Тоді, приблизившися, дід
Сказав:“ Ти, чолов“яго, нас облиш,
Ми дикі, нема в нас законів,
Ми не тортурим, не гнітим,
Не треба нам крові і стогін-
Жити з убивцем не волИм...
Ти не народжений для долі...
Для себе лиш бажаєш волі,
Нам страхітливий голос твій;
Ми добрі й лагідні душею,
Ти - злий сміливець, нас залиш.
Пробач! Хай мир тобі із нею!“
Промовив, і натовпом з гамом
Піднявся табір кочовий
З долини, де страшної справи
Олекса в ніч ту учинив.

Все зникло. Лише одна бричка,
Старецьким вкрита килимОм,
Стояла в полі за бугром...
Буває так перед зимою
В туманній мряці, за горою,
Коли здіймаються в політ
СтадИща пізніх журавлів-
З криком на Південь летить він,
Один, поранений в прострІл,
З журбою жалібно глядить,
Повиснувши крилом своїм...
Настала ніч, ув бричці темній
Вогню ніхто не запалив,
Ніхто під пОлогом нікчемним
До ранку сном не опочив.
-о-о-о-о-о-о-о-о-
Епілог
Як дивовижні піснеспіви
В мрійливій пам“яті моїй,
Так оживляються видіння
То-світлих, то - печалі днів.
В країні, де все воювали,
Де гул боїв не замовкав,
Де указань жорстких спіткали
Стамбульці - росіянців шал,
Там, де орел їх двохголовий
І все ще мАрить триколОром
Я зустрічав- серед степів
Над рУбищами древніх станів
Брички сумирні тих циганів-
Нащадків славних їх батьків.
За їхнім нАтовпом лінивим
В пустелях часто я блукав
І просту їжу їх сприймав,
І засинав перед огнИвом.
В походах тих пісні любив,
Неганашливі їхні гУли-
Ще довго ім“я Маріули
Я в маренні своїм твердив.
То нема щастя поміж нами,
Природи жалюгідні діти,
І під лахмІтними шатрами
Світ радощів не прогледІти б...
І наші прИсінки кочів“я
В пустелях не знайшли приют:
Усюди Острахи знечів“я,
І зАхистку немає тут.
Січень. 2015 р.