І досі сниться: під горою,
 Меж вербами та над водою,
 Біленька хаточка. Сидить
 Неначе й досі сивий дід
 Коло хатиночки і бавить
 Хорошеє та кучеряве
 Своє маленькеє внуча.
 І досі сниться: вийшла з хати
 Веселая, сміючись, мати,
 Цілує діда і дитя,
 Аж тричі весело цілує,
 Прийма на руки, і годує,
 І спать несе. А дід сидить,
 І усміхається, і стиха
 Промовить нишком: «Де ж те лихо?
 Печалі тії, вороги?»
 І нищечком старий читає,
 Перехрестившись, Отче наш.
 Крізь верби сонечко сіяє
 І тихо гасне. День погас,
 І все почило. Сивий в хату
 Й собі пішов опочивати.

[Перша половина 1850, Оренбург]