Немає гірше, як в неволі
 Про волю згадувать. А я
 Про тебе, воленько моя,
 Оце нагадую. Ніколи
 Ти не здавалася мені
 Такою гарно-молодою
 І прехорошою такою
 Так, як тепер на чужині,
 Та ще й в неволі. Доле! Доле!
 Моя ти співаная воле!
 Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
 Хоч усміхнися з-за ….

І ти, моя єдиная,
 Встаєш із-за моря,
 З-за туману, слухняная
 Рожевая зоре!
 І ти, моя єдиная,
 Ведеш за собою
 Літа мої молодії,
 І передо мною
 Ніби море заступають
 Широкії села
 З вишневими садочками
 І люде веселі.
 І ті люде, і село те,
 Де колись, мов брата,
 Привітали мене. Мати!
 Старесенька мати!
 Чи збираються ще й досі
 Веселії гості
 Погуляти у старої,
 Погуляти просто,
 По-давньому, по-старому,
 Од світу до світу?
 А ви, мої молодії
 Чорнявії діти,
 Веселії дівчаточка,
 І досі в старої
 Танцюєте? А ти, доле!
 А ти, мій покою!
 Моє свято чорнобриве,
 І досі меж ними
 Тихо, пишно походжаєш?
 І тими очима,
 Аж чорними — голубими,
 І досі чаруєш
 Людські душі? Чи ще и досі
 Дивуються всує
 На стан гнучий? Свято моє!
 Єдинеє свято!
 Як оступлять тебе, доле,
 Діточки-дівчата
 Й защебечуть по своєму
 Доброму звичаю,
 Може, й мене ненароком
 Діточки згадають.
 Може, яка і про мене
 Скаже яке лихо.
 Усміхнися, моє серце,
 Тихесенько-тихо,
 Щоб ніхто і не побачив…
 Та й більше нічого.
 А я, доленько, в неволі
 Помолюся богу.

Друга половина 1848, Косарал