Не додому вночі йдучи
 З куминої хати
 І не спати лягаючи,
 Згадай мене, брате .
 А як прийде нудьга в гості
 Та й на ніч засяде,
 Отойді мене, мій друже,
 Зови на пораду.
 Отойді згадай в пустині,
 Далеко над морем,
 Свого друга веселого,
 Як він горе боре.
 Як він, свої думи тії
 І серце убоге
 Заховавши, ходить собі,
 Та молиться богу,
 Та згадує Україну
 І тебе, мій друже;
 Та іноді й пожуриться —
 Звичайне, не дуже,
 А так тілько. Надворі, бач,
 Наступає свято…
 Тяжко його, друже-брате,
 Самому стрічати
 У пустині. Завтра рано
 Заревуть дзвіниці
 В Україні; завтра рано
 До церкви молитись
 Підуть люде… Завтра ж рано
 Завиє голодний
 Звір в пустині і повіє
 Ураган холодний.
 І занесе піском, снігом
 Курінь — мою хату.
 Отак мені доведеться
 Свято зустрічати!
 Що ж діяти? На те й лихо,
 Щоб з тим лихом битись.
 А ти, друже мій єдиний,
 Як маєш журитись,
 Прочитай оцю цидулу
 І знай, що на світі
 Тілько й тяжко, що в пустині
 У неволі жити;
 Та й там живуть, хоч погано,
 Що ж діяти маю?
 Треба б вмерти. Так надія,
 Брате, не вмирає.

1848, декабря 24, Косарал