Не молилася за мене,
 Поклони не клала
 Моя мати; а так собі
 Мене повивала,
 Співаючи: «Нехай росте
 Та здорове буде!»
 І виріс я, хвалить бога,
 Та не виліз в люде.
 Лучче було б не родити
 Або утопити,
 Як мав би я у неволі
 Господа гнівити.

А я так мало, небагато
 Благав у бога. Тілько хату,
 Одну хатиночку в гаю,
 Та дві тополі коло неї,
 Та безталанную мою,
 Мою Оксаночку? щоб з нею
 Удвох дивитися з гори
 На Дніпр широкий, на яри,
 Та на лани золотополі,
 Та на високії могили;
 Дивитись, думати, гадать:
 Коли-то їх понасипали?
 Кого там люде поховали?
 І вдвох тихенько заспівать
 Ту думу сумную, днедавну,
 Про лицаря того гетьмана,
 Що на огні ляхи спекли.
 А потім би з гори зійшли;
 Понад Дніпром у темнім гаї
 Гуляли б, поки не смеркає,
 Поки мир божий не засне,
 Поки з вечерньою зорьою
 Не зійде місяць над горою,
 Туман на лан не прожене.
 Ми б подивились, помолились
 І, розмовляючи, пішли б
 Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, господи єдиний,
 Сади панам в твоїм раю,
 Даєш високії палати.
 Пани ж неситії, пузаті
 На рай твій, господи, плюють
 І нам дивитись не дають
 З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї
 Благав, і досі ще благаю,
 Щоб хоч умерти на Дніпрі,
 Хоч на малесенькій горі.

Перша половина 1850, Оренбург