Минаючи убогі села
 Понаддніпрянські невеселі,
 Я думав: «Де ж я прихилюсь?
 І де подінуся на світі?»
 І сниться сон мені: дивлюсь,
 В садочку, квітами повита,
 На пригорі собі стоїть,
 Неначе дівчина, хатина,
 Дніпро геть-геть собі розкинувсь!
 Сіяє батько та горить!
 Дивлюсь, у темному садочку,
 Під вишнею у холодочку,
 Моя єдиная сестра!
 Многострадалиця святая!
 Неначе в раї, спочиває
 Та з-за широкого Дніпра
 Мене, небога, виглядає.
 І їй здається — виринає
 З-за хвилі човен, доплива…
 І в хвилі човен порина.
 «Мій братику! моя ти доле!»
 І ми прокинулися. Ти…
 На панщині, а я в неволі!..
 Отак нам довелося йти
 Ще змалечку колючу ниву!
 Молися, сестро! будем живі,
 То бог поможе перейти.


20 іюля [1859], Черкаси