“У гаю, гаю
 Вітру немає;
 Місяць високо,
 Зіроньки сяють.
 Вийди, серденько,—
 Я виглядаю;
 Хоч на годину,
 Моя рибчино!
 Виглянь, голубко,
 Та поворкуєм,
 Та посумуєм;
 Бо я далеко
 Сю ніч мандрую.
 Виглянь же, пташко,
 Моє серденько,
 Поки близенько,
 Та поворкуєм…
 Ох, тяжко, важко!”
 Отак, ходя попід гаєм,
 Ярема співає,
 Виглядає; а Оксани
 Немає, немає.
 Зорі сяють; серед неба
 Горить білолиций;
 Верба слуха соловейка,
 Дивиться в криницю;
 На калині, над водою,
 Так і виливає,
 Неначе зна, що дівчину
 Козак виглядає.
 А Ярема по долині
 Ледве-ледве ходить,
 Не дивиться, не слухає…
 “Нащо мені врода,
 Коли нема долі, нема талану!
 Літа молодії марно пропадуть.
 Один я на світі без роду, і доля —
 Стеблина-билина на чужому полі.
 Стеблину-билину вітри рознесуть:
 Так і мене люде не знають, де діти.
 За що ж одцурались? Що я сирота?
 Одно було серце, одно на всім світі,
 Одна душа щира, та бачу, що й та,
 Що й та одцуралась”.
 І хлинули сльози.
 Поплакав сердега, утер рукавом.
 “Оставайсь здорова. В далекій дорозі
 Найду або долю, або за Дніпром
 Ляжу головою… А ти не заплачеш,
 А ти не побачиш, як ворон клює
 Ті карії очі, ті очі козачі,
 Що ти цілувала, серденько моє!
 Забудь мої сльози, забудь сиротину,
 Забудь, що клялася; другого шукай;
 Я тобі не пара: я в сірій свитині,
 А ти титарівна. Кращого вітай,—
 Вітай, кого знаєш… така моя доля.
 Забудь мене, пташко, забудь, не журись
 А коли почуєш, що на чужім полі
 Поляг головою,— нишком помолись.
 Одна, серце, на всім світі
 Хоч ти помолися!”
 Та й заплакав сіромаха,
 На кий похилившись.
 Плаче собі тихесенько…
 Шелест!.. коли гляне:
 Попід гаєм, мов ласочка,
 Крадеться Оксана.
 Забув; побіг; обнялися.
 “Серце!” — та й зомліли.
 Довго-довго тілько — “серце”,
 Та й знову німіли.
 “Годі, пташко!”
 “Ще трошечки,
 Ще… ще… сизокрилий!
 Вийми душу!.. ще раз… ще раз.
 Ох, як я втомилась!”
 “Одпочинь, моя ти зоре!
 Ти з неба злетіла!”
 Послав свитку. Як ясочка,
 Усміхнулась, сіла.
 “Сідай же й ти коло мене”.
 Сів, та й обнялися.
 “Серце моє, зоре моя,
 Де це ти зоріла?”
 “Я сьогодні забарилась:
 Батько занедужав;
 Коло його все поралась…”
 “А мене й байдуже?”
 “Який-бо ти, єй же богу!”
 І сльози блиснули.
 “Не плач, серце, я жартую”.
 “Жарти!”
 Усміхнулась.
 Прихилилась головкою
 Та й ніби заснула.
 “Бач, Оксано, я жартую,
 А ти й справді плачеш.
 Ну, не плач же, глянь на мене:
 Завтра не побачиш.
 Завтра буду я далеко,
 Далеко, Оксано…
 Завтра вночі у Чигрині
 Свячений достану.
 Дасть він мені срібло-злото,
 Дасть він мені славу;
 Одягну тебе, обую,
 Посаджу, як паву,—
 На дзиґлику, як гетьманшу,
 Та й дивитись буду;
 Поки не вмру, дивитимусь”.
 “А може, й забудеш?
 Розбагатієш, у Київ
 Поїдеш з панами,
 Найдеш собі шляхтяночку,
 Забудеш Оксану!”
 “Хіба краща є за тебе?”
 “Може, й є, — не знаю”.
 “Гнівиш бога, моє серце:
 Кращої немає
 Ні на небі, ні за небом;
 Ні за синім морем
 Нема кращої за тебе!”
 “Що се ти говориш?
 Схаменися!”
 “Правду, рибко!”
 Та й знову, та й знову.
 Довго вони, як бачите,
 Меж мови-розмови
 Цілувались, обнімались
 З усієї сили;
 То плакали, то божились,
 То ще раз божились.
 Їй Ярема розказував,
 Як жить вони будуть
 Укупочці, як золото
 І долю добуде,
 Як виріжуть гайдамаки
 Ляхів в Україні,
 Як він буде панувати,
 Коли не загине.
 Аж обридло слухаючи,
 Далебі, дівчата!
 “Ото який! мов і справді
 Обридло!”
 А мати
 Або батько як побачать,
 Що ви, мої любі,
 Таке диво читаєте,
 Гріха на всю губу!
 Тоді, тоді… та цур йому,
 А дуже цікаве!
 А надто вам розказать би,
 Як козак чорнявий
 Під вербою, над водою,
 Обнявшись, сумує;
 А Оксана, як голубка,
 Воркує, цілує;
 То заплаче, то зомліє,
 Головоньку схилить:
 “Серце моє, доле моя!
 Соколе мій милий!
 Мій!..” — аж верби нагинались
 Слухать тую мову.
 Ото мова! Не розкажу,
 Мої чорноброві,
 Не розкажу против ночі,
 А то ще присниться.
 Нехай собі розійдуться
 Так, як ізійшлися,—
 Тихесенько, гарнесенько,
 Щоб ніхто не бачив
 Ні дівочі дрібні сльози,
 Ні щирі козачі.
 Нехай собі… Може, ще раз
 Вони на сім світі
 Зустрінуться… побачимо…
 А тим часом світить
 З усіх вікон у титаря.
 Що то там твориться?
 Треба глянуть та розказать…
 Бодай не дивиться!
 Бодай не дивитись, бодай не казати!
 Бо за людей сором, бо серце болить.
 Гляньте, подивіться: то конфедерати,
 Люде, що зібрались волю боронить.
 Боронять, прокляті… Будь проклята мати,
 І день, і година, коли понесла,
 Коли породила, на світ привела!
 Дивіться, що роблять у титаря в хаті
 Пекельнії діти.
 У печі пала
 Огонь і світить на всю хату,
 В кутку собакою дрижить
 Проклятий жид; конфедерати
 Кричать до титаря: “Хоч жить?
 Скажи, де гроші?”
 Той мовчить.
 Налигачем скрутили руки,
 Об землю вдарили — нема,
 Нема ні слова.
 “Мало муки!
 Давайте приску! де смола?
 Кропи його! отак! холоне?
 Мерщій же приском посипай!
 Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!
 Завзята бестія! стривай!”
 Насипали в халяви жару…
 “У тім’я цвяшок закатай!”
 Не витерпів святої кари,
 Упав сердега. Пропадай,
 Душа, без сповіді святої!
 “Оксано, дочко!” — та й умер.
 Ляхи задумалися стоя,
 Хоч і запеклі. “Що ж тепер?
 Панове, ради! Поміркуєм,
 Тепер з ним нічого робить,
 Запалим церкву!”
 “Ґвалт! рятуйте!
 Хто в бога вірує!” — кричить
 Надворі голос, що є сили.
 Ляхи зомліли. “Хто такий?”
 Оксана в двері: “Вбили! вбили!”
 Та й пада крижем. А старший
 Махнув рукою на громаду.
 Понура шляхта, мов хорти,
 За двері вийшла. Сам позаду,
 Бере зомлілую…
 Де ж ти,
 Яремо, де ти? подивися!
 А він, мандруючи, співа,
 Як Наливайко з ляхом бився.
 Ляхи пропали; нежива
 Пропала з ними і Оксана.
 Собаки де-де по Вільшаній
 Загавкають та й замовчать.
 Біліє місяць; люде сплять,
 І титар спить… Не рано встане:
 Навіки, праведний, заснув.
 Горіло світло, погасало,
 Погасло… Мертвий мов здригнув.
 І сумно-сумно в хаті стало.