«Якби тобі довелося
 В нас попанувати,
 То знав би ти, пане-брате,
 Як їх називати,
 Отих твоїх безталанних
 Дівчаток накритих.
 А то верзе бісизна-що
 Та й думає: «Ми-то!
 Ми-то людям покажемо
 Оцих безталанних
 Та навчимо шануватись
 Паничів поганих!»
 Шкода й праці! Поки села,
 Поки пани в селах,
 Будуть собі тинятися
 Покритки веселі
 По шиночках з москалями,
 І не турбуйсь, брате».
 «Добре,— кажу.— А все-таки
 Невеличку нате,
 Оцю одну, останнюю.
 Слухайте ж, панята.

Дівчата на луці гребли,
 А парубки копиці клали,
 Та, знай, на сонце позирали,
 Та нісенітницю верзли.
 Звичайне, хлопці. А дівчата,
 Мов ті сороки, цокотали
 Та до криниці учащали
 У яр погуляти.
 Найкращая з всього села
 Давненько вже у яр пішла,
 Узявши глечик; та й немає,
 А лановий і не шукає,
 Мов і не бачить. Не новий
 Оцей лукавий лановий.
 Стара собака, та ще й бита.
 У балці стало щось кричать,
 Побігли хлопці рятовать.
 Аж там панич несамовитий,
 Недоліток, таке творить,
 Сердешну дівчину мордує.
 Сердешна дівчина кричить.
 Прибігли хлопці, не рятують —
 Бояться пана. А один,
 Щонаймолодший, озирнувшись,
 Та вилами пана
 І просадив, мов ту жабу.
 Застогнав поганець
 Та й опрігся. Порадились,
 Дали в город знати;
 Суд наїхав, подивились,
 Попились завзято
 Судовики. Закували
 Хлопця молодого
 Та в тюрму захвасували…
 Та й більше нічого.

На верствовім шляху в полі
 Корчма під вербою
 Стоїть собі в холодочку,
 А попід корчмою
 Сидять в путах арестанти.
 Трохи одпочити
 Позволено бідолагам
 Та води напитись.
 Сидять собі, розмовляють,
 А дехто й куняв.
 А з-за гори поїжджане
 На шлях виїжджають,
 Аж три тройки. І, звичайне,
 Коло корчми стали —
 Дати коням одпочити,
 Та й дружки пристали
 Співаючи. Отож стали,
 Молодая встала,
 Взяла кварту оковити
 Та й почастувала
 Сердешного невольника
 І його сторожу.
 Коли дивиться, погляне…
 Боже! милий боже!
 Меж невольниками в путах
 Той самий єдиний
 Її месник безталанний —
 Несе з України
 Аж у Сибір ланцюг-пута…
 А ти будеш тута
 У розкоші і не будеш
 Ні знати, ні чути
 Його плачу вседневного…
 Не почастувала
 Свого месника святого
 І не привітала,
 Тілько глянула на його…
 Та й більше нічого.

Попереду поїжджане
 Рушили в дорогу,
 А за ними й невольники
 Побрязкали путом
 Понад шляхом. І нікого
 Не видно, не чути
 Коло корчми, одна собі
 Поки що осталась
 З шинкаркою; кругом неї
 Димом розстилалась
 В полі курява.
 І смерклось.
 І вік не великий,
 Не тілько день. На хуторі
 Танці та музики —
 Аж до півночі. Придане
 Постіль пішли слати
 У комору, а молода
 Вийшла мовчки з хати,
 Та й пропала. Скрізь шукали,
 До світу шукали,
 Та не найшли. Де ж поділась?
 Де? Помандрувала
 За невольником убогим
 У Сибір… Та й годі.

Перша половина 1849, Косарал