Я відчуваю голос

Рассказ / Читателей: 90

Инфо

Я  відчув його нагально.
Він увійшов у мене мовбито подих, подих тихого вітерцю.
Щось раптом змінилось, змінилось не навкруги, а там - у глибочіні мого Я.
Голос шепотів немов весняне листя що прокинулося від довгого, безкінечного забуття.
Голос був лагідний як далекі, дитячі спогади.
Він розмовляв, розмовляв, розмовляв зі мною без перепини.
Це було добре, дуже добре...
І я слухав, слухав його без передиху.
Слово перетворило мене із нікчемного тюхтія, затюканого життям незграби, в упевненого  у своїх здібностях, в круту - особистість.
Я знав про все.
Про все щоб ви мене не запитали. Наприклад що таке Дактилозоїди?
Дактилозоїди від дактило (греческого) – жива істота – видозмінені особини колоніальних гідроїдних поліпів, що виконують функції захисту, захвату їжі або сприйняття подразнень.
Чи наприклад хто такі Легісти?
Це середньовічні юристи, що випроваджували цивільне римське право, протиставляючи його церковному праву та феодальним звичаям.
Або... Та мабуть досить.
Я знав все про все!
Я не народжувався генієм. У школі я вчився на трояки. „Бурсу” закінчив “виставивши“ директору  „поляну”.
Коли ж я став всезнайкою?!
Я став генієм під час поїздки за кавунами.
Ми з приятелем поїхали на поле. Човгали на „убитому запорі”, прихопивши літрову пляшку самогону суто для сторожа.
Поки шкрьобали на „Запорожці” намагаючись переключитись на третю швидкість, небесну твердь заполонила чорна  брудна суміш.
- Встигнемо! – запевняв мене Гарик, скручуючи „баранку” власного драндулета.
- Дай Бог! – бубнив я під ніс. Хоча не вірив ні в Бога, ні в чорта.
Я вже домовився з одним „баригою” про оптову поставку кавунів.
Власне я вже підраховував прибуток.
Клята непогода могла стати на заваді.
Тяжкі небесні краплини вже почали сікати на дах коли ми нарешті
дошкрьобали до поля.
Ми вилізли з „горбатого” та сам на сам опинилися посеред пекла, адже зверху був молот, а знизу ковальня.
Грохнуло так, що позакладало вуха.
На мить блискавка заліпила очі.
„Запорожець” – гарна, залізна штуковина. Я гадаю що машина мимо волі зобов’язана притягувати електричні розряди. А „горбатий” тим паче. Хай йому грець, тай годі.
Блискавка харкнула прямо у наш бік.
Яскравий шар плив просто на нас.
Він потріскував наче яєчня на сковороді.
Скажу про себе відверто - мої власні яйця з переляку перетворившись на дві маленькі кульки, сховались десь у лабіринтах моїх „сімейних” труханів.
Падлючий „Запорожець” тягнув оцю гидоту прямісінько до нас.
Гарик з переляку почав змінювати хімічну формулу атмосфери навколо себе.
Я ще й подумав: „ Що ж таке треба їсти щоб так вбивати повітря!”
Куля зависла проміж нами...
Я навіть дихати перестав, коли цей дурень як заволає на кулю, як замотиляє своїми „заготовками”.
Далі – морок. Накрило наче от добрячого „косяка”.
Прокинувся я вже на лікарняному ліжку.
У мене були опалені кінцівки, на голові стовбичила ціла копна бинтів від яких йшов лякаючий лікарняний сморід.
В ту мить медична сестра розрізала ампулу, щоб вколоти у мою дупу фентаніл – 1-(2- фенілєтіл)-4-(N-пропіонілфеніламіно)-піпередин(цитрат). Я не знаю як воно мені потрапило у довбешку? Я тільки глянув на ампулу та прочитав назву – фентаніл.
Це просто нарисувалося у мене в мозку. Я знав про нього все.
Форму випуску, хімічний склад, дозування, побічні дії...
Коли  я виписувався з лікарні, сам головний лікар потискав мою долонь та благав залишитись молодшим консультантом.
Я був наче ходячий медичний довідник.
До речі, що до того дурня... Гарик опинився у реанімації, та не приходив до тями.
Та мені було байдуже.
Це я помітив відразу.
Мені стало усе байдуже.
Я бродив по лікарні наче зомбі.
Мене вже не хвилювали грудасті медичні сестри. Мене не спокушало – „вкинути” з дядьками по сто п’ятдесят спирту, поцупленого з кімнати головного лікаря.
Підлатавши на скору руку, мене відфутболили з терапевтичного відділення у психіатричне.
Там я відразу розповів  все про всі медикаменти, виставлені у скляній шафі, поставив діагноз одному безнадійному шизофреніку, та на завершення виступу, подивившись на окуляри головного лікаря, повістив який у нього зір, та що треба робити щоб його покращити.
Мене два тижні обстежували, досліджували, вивчали. Потім головний лікар розповів що я незвичний феномен.
- Дякую, - відповів я, провістивши йому замість –до побачення, про його тайну хворобу.
Він досить тривалий час трусив мені долонь, та заглядаючи у вічі, благав нікому не розповідати.
Отже з першім кроком виходу з лікарні, в мене розпочалося інше життя.
Голос завжди був поруч.
За три тижня до мене на прийом стояла черга довжиною з Гудзонский міст, можливо є щей більший? Взагалі я ніколи не бачив його, та мені чомусь здається, що він доволі довгенький.
Народ повалив як мушва на мед. Голос наказав мені зняти відокремлений від сторонніх очей, невеличку хатку. Я так й зробив. Діагноз я ставив наче рентгенівський апарат. Незабаром я вже їздив на власному „мерсюку”, мав особистого секретаря та охоронця.
Та треба було розвертати діяльність, так казав голос.
- Треба прокидатися!
Прошепотів він мені якось посеред ночі.
- Одягайся, негайно, треба перебиратися до іншого місця.
Я мерщій вдягнувся, витяг гроші з сейфа, та набив „зеленими” саквояж.
Як казав хтось – колись: „ Все своє ношу при собі”. Не знаю що він тоді таскав при собі, адже не пластикових карток, ні мобільних телефонів тоді не було, але він таки мав рацію.
-Секретаря та охоронця покинь... Вони тобі вже не потрібні...
За десять хвилин я вже мчав у невідомому мені напрямку.
Голос керував мною. За кілько годин ми дісталися іншого міста.
Місто було невеличке і за якийсь тиждень я став відомим.
І це було так. Народна пошта працювала! Як то кажуть - язік до Києва доведе, а бабці біля підьїзда до буцегарні.
Та довго ми тут не затримались.
- Негайно треба їхати,  – прошепотів мені голос, просто посеред прийому хворого. – Негайно треба їхати! Тут його немає!
Це було дуже неприємна несподіванка, бо я тільки почав підіймати ціни.
Та з голосом я не сперечався.
Ми мчалися як навіжені. Голос весь час мене прискорював.
Зупинилися ми лише о півночі. Це була якась задрипана діра.
- Кілька діб поживемо тут, - промовив голос.
Я зняв невеличку халупу десь на краю селища.
Я й сам втомився від нескінченних прийомах, різноманітних хворих.
До цього я й не підозрював наскільки людство хворе, тендітне, та недосконале...
Голос майже вщух і  мені видалась хвилинка- друга, що до розмірковувань про мій теперішній стан.
З одного боку тільки за останній місяць я заробив сорок сім тисяч „зелених” і припиняти діяльність мені не дуже кортіло, та от же такі дії голосу мене не влаштовували. Та діалогу у нас не було. Голос мене не слухав, він тільки розпоряджався.
- Потрібно знайти! – прошепотів він зненацька і знов серед ночі. – Його потрібно знайти!
Це було щось новеньке у його порадах.
- Кого, трясця твоїй мамусі?! – заволав я у відповідь.
- Вирушаємо, далі, його тут нема! – відповів переконливо голос.
Я сів за кермо, та подався у невідомому напрямку.
Вперше я відчув що голос вагається, він шукає щось та не знає де...
- Треба зібрати великий майданчик! – проказав мені голос. – Я повинен його знайти!
Через пару годин ми приїхали до великого міста.
- Це не так просто, - старався переконати його я. – На рекламу потрібен час.
- Часу немає! – категорично заперечив голос.
Та на мою вдачу зараз у тяжку для країни годину, екстрасенси цілителі у великій шані, тому мені не знадобилося багато часу.
Як завжди місцеві керівники зробили мені перевірку. Трошки грошенят туди, дещицю сюди і я вже збираю стадіон.
П’ять тисяч довбешок дивились просто на мене та чекали на чудо.
Я вийшов до них, підняв руки і вони затаїли подих.
Я чув як на стовпах цвірінькають горобці.
Я чув як вітер копошиться у скронях стареньких дерев, розсаджених  по периметру стадіону.
Я чув як в очікуванні чуда колотяться п’ять тисяч сердець.
Я відчув себе Богом!
Я тримав цю юрбу на протязі чотирьох годин.
Я знав про них усе, я лупив їм правду матку у обличчя.
Вони падали на коліна називаючи мене пророком! Вони молилися на мене!
Та раптом усе скінчилося...
- Його тут нема! – прошепотів голос. – Треба їхати до іншого міста!
Я звернув виступ. Що там коїлось! Та голос заздалегідь поміркував про відступ.
Взагалі я зірвав хороші грошенята і мені було наплювати на натовп!
Я мчав до іншого міста, де на мене вже чекали.
- Гроші – п’ятдесят на п’ятдесят! – сказав голова міста. – Я вирішую все!
Це мене влаштовувало. На цей раз виступ пройшов у якомусь концертному залі, та натовп зібрався при грошенятах, місцеві олігархи та їхні Барбі.
Я прийняв майже всіх, коли голос знов завередував.
Я вискочив до туалету, закрився у кабінці, та загорлав на нього.
- Так не можна робити! – кричав я. – Люди дали гроші!
- Його тут немає! – шепотів він у відповідь. – Треба рушати далі!
- Кого немає?!
- Ти не розумієш, - проказав він у відповідь. – Це моя половина, без нього я дуже слабий!
Це змінювало діло. Авжеж набратися сили мені б не завадило!
Я закінчив сеанс не отримавши добру половину грошей, та це зараз було не важливо. Треба було з’ясувати де може бути його половина.
Відповідь прийшла просто. Я мчався до чергового міста, та щоб не слухати жалоби голосу клацав радіо. Щось там базікали за реанімацію...
- Агов! – сказав я сам собі. – Ця блискавка вжарила в нас обох. Отже друга половина голосу сидить у цьому дурнику! Та як що він досі не помер, він повинен знаходитися при наймі у лікарні.
Я розвернув авто та помчався до мого рідного міста.
Цього дурня виписали. Його забрали десь у село до батьків.
Гроші у нашому недосконалому світі роблять усе. Через годину я вже „летів” до забутого Богом села.
- Я відчуваю його! – тріщав голос.
Я майже його не слухав, я воздвигав грандіозні плани.
Всесвітнє турне!
Нарешті я достався до маленької хатини на краю селища.
Гарик сидів на лавці. Я не відразу й пізнав його. Та він взагалі не впізнав мене. Він не впізнавав нікого. Мій друган Гарик, перетворився на дебіла. На овоща...
Він пускав слину та белькотів усіляку нісенітницю. Я був вражений на місці, немов той блискавкою на полі. Мої сподівання пішли псу під хвіст.
Я плюнув просто йому під ноги, та повернув до машини.
- Це „мерседес”, трьохсотий кузов... – почув я раптом за спиною.
Я мерщій розвернувся.
Гарик показував на мою авто брудним пальцем, та видавав інформацію.
- Карл десятий?! – запитав я навмання.
- Карл десятий, - почав чесати язиком Гарик. – Французький король, народився у одна тисяча сімсот п’ятдесят сьомому...
Далі я не слухав. Я кинувся на цього покидька.
- Голос! Поверни мені голос!
Мене відтягнули від того дурня, і це добре бо я би вбив його.
Батьки кинулися мені в ноги, благословляючи за зцілення сина, та мені вже було байдуже, я сів за кермо та поїхав геть, геть в нікуди...
Минув майже рік, але я постійно за ними слідкую. За цім дурком Гариком та Моїм голосом. Так, голос об’єднався зі своєю половиною, тепер цей дурень може ще й лікувати. Він ходить по селам та лікує бідняків. Дебіл! Він бере тільки на харч. Та я слідкую за ним, я чекаю на один момент. Він ходе через поле... Так, я чекаю на грозу, я знаю, я вірю, що голос повернеться до мене, Він  Мій і тільки Мій!!! Повернись...Благаю... Разом нам  буде краще..