Я - Собака!

 

Читателей: 20

Инфо

Йому наснився жахливий сон. Марення було настільки реальним що божевільні картини й досі мовби чорні, безмірі плями заступали  свідомість. Він вже прокинувся але ще летів у безодню,  безодню яка починалася  перед розгорнутими, немов таємнича книга, дверима.  Темрява манила, спокушувала,  кликала  голосом із дитинства. Голосом матусі, і від цього  серце стискала міцна, безжальна  залізна рука.       
Так, він прокинувся від шаленого серцебиття, серце торохкало начебто поривалося вискочити із грудей, та побігти туди за обрій, туди де сріблясті хмарки безтурботно ганяють одна за одною, туди де закінчується  небосхил
і сонце втомившись  затуляє очі, та гепнувшись у зіркове, небесне ліжко,  припиняє свій кругообіг над грішною землею.
Чолов’яга,  підсвідомо потягнув руку у темряву, та намацавши пачку цигарок, заскрипів диванними пружинами, підвівся на пошкандибав до кухні. Там, на плиті, завжди лежать сірники.
Це явище немов  аксіома, богів вже не пам’ятатимуть, всесвіт зникне, закінчиться віра, надія, любов, а сірники так і лежатимуть на кухонній плиті.


Ви не замислювалися чому сновидіння так швидко тікають?  Немов морський пісок між пальцями…
Здавалось ось, ви ще пам’ятаєте яскраві клаптики.
Ще торкаєтесь підсвідомістю за край… Але ще мить і це тікає від вас, тікає назавжди, тільки залишає неясну тугу про нездійснене…

Він чиркнув сірником, на мить оглянув занурену у суцільний безлад,
маненьку кухню, та підпалив цигарку.
Жадібно втягнувши рятівний дим, він якусь мить дивився на немитий посуд у рукомийнику, дивився намагаючись згадати що йому наснилось…
Дарма…
Він кинув догораючий сірник просто на підлогу, та підійшов до вікна.
Там, із байдужого всесвіту на нього поглянула  похмура і вічна імгла.
Він загасив цигарку, кинув недопалок на підлогу та човгаючи босими ногами по брудній підлозі, пішов до ліжка. Треба згадати! Треба заснути та згадати хто він насправді…

**************

Фьють, фють, фьють…
Хтось кличе мене?!
Швиденько!  Не зволікати! 
За мить я вже  стою перед  вашими дверима, не маю гадки що на мене чекає за ними, но сподіваюся на найкраще.  Я стою перед вашими дверима  та чоловічими очами благаю: - Шматочок хліба, чи кістки зі столу. Тільки  не треба чоботом  під ребра!
Добра бабуся, дай тобі боженька сто років життя!

Я біжу далі, кажуть що вовка ноги  годують, може й так. Взагалі я теж йому далекий родич. Треба бігти, бігти шукати, озиратися, кидатися на ворога та тікати від недобрих людей.
Фьють, Фють, фьють…
«Шматочок хліба, чи кістки зі столу. Тільки  не треба чоботом  під ребра!»

***************

Хтось загрюкав у двері. Кляті двері, вони завжди відволікають  від спогадів, від самотності, від…
Кляті двері немов морська сирена тягнуть до пекла, пекла на ім’я реальне життя.
Колись одна дуже розумна людина написала вірша щось на зразок « Не виходь з кімнати, не роби помилки…»
Чому ми завжди наступаємо на граблі, набиваємо собі шишки і знову повертаємось як собака на свою блювотину?

Чолов’яга прокинувся… Хтось грюкав у двері. Він почув як горлають сусіди:
-  Затули пельки своєму псові, він виє щоночі, нормальним людям спати не дає! Щоб ти здох разом з ним!
- Який пес? – Запитав чолов’яга у голос. – Немає в мене собаки.
Він знов підвівся, та намагаючись не гупати по підлозі, покрокував до кухні.
Цигарки закінчуються…Це погано, бо  з ранку треба буде вийти у всесвіт.
  Ранок…
Як вже давно він не зустрічав світанку.

******************

Я вмію читати! Я  відчув  це нагально.
Почуття  увійшло  у мене мовбито подих, подих тихого вітерцю.
Щось раптом змінилось, змінилось не навкруги, а там - у глибочіні мого я.
На жаль я не мав змоги прочитати  щось у голос, замість слів з моєї пащі
виривалося гарчання, якийсь дитячий белькіт і тоді я ховався та вив, вив піднімаючи волохату морду до неба, вив  від туги та без виході.
Але ж я вмію читати! Я бачу цей напис - NO EXIT!
Та розумію що напис означає. Але  не можу збагнути чому цей залізний дракон,  вилітаючи з чорної безодні  з купую заклопотаних людей у своєму животі, чому він знов мчить у ту пекельну пустоту за написом - NO EXIT?!
Та ось що я чую за спиною : - Йде геть, бісова собака! Як ця приблуда опинилась у метро?!
Далі відчуваю добрячий поштовх і я лечу поперед свого вереску.

*******************

Він спочатку навіть не усвідомив хто так виє  у його квартирі.
Чолов’яга розплющив  очі, поруч нікого не було.
За вікно похмурий ранок, чи пізній вечір.
Він знов підвівся та пошкандибав за цигарками, пачка була порожня.
No exit! Та ні…Вихід був! Дуже простий  - натягнути на худі ноги  старі джинси , затерту «косуху» , пожовані часом кросівки та вийти назовні у дикий та ворожий всесвіт.
Чолов’яга відчужено вдягнувся та відчинив двері...
На нього похмуро дивився темний прямокутник.
-Що там? Агов…
Він обережно заглянув у чорно прірву,  у відповідь йому в обличчя вдарив мерзенний, задушливий сморід.
Та раптом на нього наче привід  із темряви пекла, вийшов чорний пес.
Усе пішло обертом, він закрив очі і полетів у пекло.

*****************

Я ледве вибіг з того клятого пекла, яке люди кличуть «метро».
Серце калатало немов скажене, треба , дуже треба сховатися, зробити передих. Я побіг проміж людських  ніг. Зліва брудні чоботи,  це робітник, він мені присвиснув, але ж я розумію, він злякався що я можу його за ноги цопнути! У друзі лізе…Боягуз.
Праворуч  гламурні туфлі,  я навіть знає назву, така ось кумедна  -  «лабутени».
Люблять  ці двоногі  істоти вигадувати  дурниці.
- Мама! Хочу  морозива!
Почув я десь позаду. Ось таке… Я теж полюбляю морозиво.  Ескімо на паличці! Таке добре! А паличку потім треба довго, та з насолодою гризти.
– Смакуй песику!
Це мені? Я повернувся, поруч стояв маленький хлопчик, років п’яти, він протягнув мені…Ви не повірите, цілесеньке ескімо на паличці!
- Миколка, ти дурний? Нащо цьому брудному  собацюрі віддав морозиво?
-  Мамо! Не кажи так! Це гарний пес, подивись які в нього очі, як у людини!

- Не чіпай  його,  може вкусити!


- Ні, мамо,  він мене не чіпатиме, а як що ми  його додому візьмемо?!

- Не кажи дурниць! Я тобі купую справжню собаку! Пішли!
«Лабутени» вхопили хлопчика за руку, та потягнули у свій бік.

***************

Чолов’яга  знов прокинувся, зараз він зрозумів хто виє в його квартирі.
Він стогнучі  підвівся, та підійшовши до дзеркала прошепотів:
-Мені наснилося  морозиво… Я полюбляв морозиво у дитинстві… Яке ж воно було? Не можу пригадати…
Він пішов до дверей, тримаючись  правицею за стіну.
Ухопившись за дверну ручку трохи постояв, потім рішуче відкрив двері та загорлав на весь під’їзд:
-Так, це я... Це я, тварі!!! Це я вию кожної ночі.

Він замовк прислухаючись,  та раптом засміявся.
Він сміявся довго, до коли сміх не перейшов у тихий  плач маленької дитини.

****************
Бігти, треба бігти увесь час! Вовка ноги годують. Колися я отак бігаючи знайду свій дім. Я знаю, він зовсім поруч, я відчуваю його дух, я чую його шепіт у темряві:
- Я чекаю на тебе…
Отож я не залишаю надію знайти ті самі, лише мої двері, вхід до дому.
Але зараз в мене купа справ! Треба забігти до «забігаловки» , там мужлота  заливається пивом та горілкою, до речі вони мене раз напоїли…Не дай боже вам цього відчути на собі… Та вони іноді кидають мені шматок біляша,  я дуже кумедно можу вставати на задні лапи та танцювати. А ще треба завітати на смітник, там іноді  багатії викидають доволі смачні речі, але ж там місцеві пси, дуже агресивні. Зліше тільки підлітки з сусіднього дома.  Вони нюхають якусь гидоту, а потім роблять різні погані речі. Я все бачу! На тому тижні,  вони спіймали Апостола Петра, прив’язали йому до хвоста три петарди та підпалили. До речі я цього Апостола Петра й сам не дуже полюбляю. Взагалі до котів я ставлюся доброзичливо, а цей… Ну, дивиться, по перше він рудий! А усі руді – падлюки! А по друге, його усі називають Апостолом… Я не знаю як із таким ім’ям може жити у підвалі?!

**************

Чолов’яга  зайшов до кухні,  увімкнув світло.
-Цигарок нема…- промовив він  у голос. – Вийти у всесвіт? Та ні, не обдурите!
Він подивився крізь вікно на блідий, знекровлений наче небіжчик, місяць.
Потім озирнувшись,  підійшов до столу, поколупався у попільнички.
Витрусив з недопалків тютюн.  Зробив самокрутку із сторінки зі старого шкільного зошита.
Сірники як завжди там де треба!
Він погортав  зошит, посміхнувся :
- Адже я на п’ятірки вчився… Засранець!
Він закурив, пускаючи їдкий дим кільцями.
-Ескімо! – Він засміявсь. – Ось яка назва морозива! Я хочу ескімо.
Він загасив вогник, та рішуче  рушив до дверей.

****************

Дві тітоньки зупинилися посеред вулиці, незважаючи на рух транспорту, на перехожих, на вагові краплі мерзенного дощу.



-Дорого дня Петрівна!
- Тай вам не хворіти!
-А що там у третій квартирі? Якийсь пес усю ніч виє, спати неможна…
- Та Микола, сусід десь зник, а песика залишив, лагідний такий песик, очі як у людини, я його підгодовую! Може Микола повернеться, та трошки грошенят підкине за добру справу…


Що головно в людській  зграї? Вірно! Спілкування! А ще головніше це плітки! Ви що думаєте, ті професора, та академіки десь на конференції у перервах  говорять про  високі матерії? Облиште! Вони обговорюють яка цицьката секретарка у директора, чи яку нову фазенду купив собі ректор.
Ось і ці дві добродійки стовбичать поперек всесвіту, та  їм усі,  та усе, та на всіх… З високої гори… Чи атомна війна, чи метеорит зараз на макітру впаде, головне це плітки! Це якийсь стан ейфорії, екстазу!

******************
Нарешті я знайшов свій дім! Тут дуже затишно, трохи смердить цигарками, та то не проблема. Головне я сам у хаті! До мене приходе тітонька, така доброзичлива, підгодовує.
Хотіла мене на вулицю вивести, а дзуськи! Я що дурний зовсім пес?!
Я вийду , а двері зачиняться і що робити потім, ключа в мене немає від собачого раю…
Знов на смітник?

Фьють, Фють, фьють…
«Шматочок хліба, чи кістки зі столу. Тільки  не треба чоботом  під ребра!»