І виріс я на чужині,
 І сивію в чужому краї:
 То одинокому мені
 Здається – кращого немає
 Нічого в бога, як Дніпро
 Та наша славная країна…
 Аж бачу, там тілько добро,
 Де нас нема. В лиху годину
 Якось недавно довелось
 Мені заїхать в Україну,
 У те найкращеє село…
 У те, де мати повивала
 Мене малого і вночі
 На свічку богу заробляла;
 Поклони тяжкії б’ючи,
 Пречистій ставила, молила,
 Щоб доля добрая любила
 Її дитину… Добре, мамо,
 Що ти зарані спать лягла,
 А то б ти бога прокляла
 За мій талан.

Аж страх погано

У тім хорошому селі.
 Чорніше чорної землі
 Блукають люди, повсихали
 Сади зелені, погнили
 Біленькі хати, повалялись,
 Стави бур’яном поросли.
 Село неначе погоріло,
 Неначе люди подуріли,
 Німі на панщину ідуть
 І діточок своїх ведуть!..
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 І я, заплакавши, назад
 Поїхав знову на чужину.

    І не в однім отім селі,
 А скрізь на славній Україні
 Людей у ярма запрягли
 Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
 У ярмах лицарські сини,
 А препоганії пани
 Жидам, братам своїм хорошим,
 Остатні продають штани…
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 Погано дуже, страх погано!
 В оцій пустині пропадать.
 А ще поганше на Украйні
 Дивитись, плакать – і мовчать!

А як не бачиш того лиха,
 То скрізь здається любо, тихо,
 І на Україні добро.
 Меж горами старий Дніпро,
 Неначе в молоці дитина,

Красується, любується
 На всю Україну.
 А понад ним зеленіють
 Широкії села,
 А у селах у веселих
 І люде веселі.
 Воно б, може, так і сталось,
 Якби не осталось
 Сліду панського в Украйні.
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Друга половина 1848, Косарал