"Бенкет у Лисянці"

Инфо
читателей: 31
Смеркалося. Із Лисянки
 Кругом засвітило:
 Ото Ґонта з Залізняком
 Люльки закурили.
 Страшно, страшно закурили!
 І в пеклі не вміють
 Отак курить. Гнилий Тікич
 Кров’ю червоніє
 Шляхетською, жидівською;
 А над ним палають
 І хатина, і будинок;
 Мов доля карає
 Вельможного й неможного.
 А серед базару
 Стоїть Ґонта з Залізняком,
 Кричать: “Ляхам кари!
 Кари ляхам, щоб каялись!”
 І діти карають.
 Стогнуть, плачуть; один просить,
 Другий проклинає;
 Той молиться, сповідає
 Гріхи перед братом,
 Уже вбитим. Не милують,
 Карають, завзяті.
 Як смерть люта, не вважають
 На літа, на вроду
 Шляхтяночки й жидівочки.
 Тече кров у воду.
 Ні каліка, ані старий,
 Ні мала дитина
 Не остались,— не вблагали
 Лихої години.
 Всі полягли, всі покотом;
 Ні душі живої
 Шляхетської й жидівської.
 А пожар удвоє
 Розгорівся, розпалався
 До самої хмари.
 А Галайда, знай, гукає:
 “Кари ляхам, кари!”
 Мов скажений, мертвих ріже,
 Мертвих віша, палить.
 “Дайте ляха, дайте жида!
 Мало мені, мало!
 Дайте ляха, дайте крові
 Наточить з поганих!
 Крові море… мало моря…
 Оксано! Оксано!
 Де ти?” — крикне й сховається
 В полум’ї, в пожарі.
 А тим часом гайдамаки
 Столи вздовж базару
 Поставили, несуть страву,
 Де що запопали,
 Щоб засвітла повечерять.
 “Гуляй!” — загукали.
 Вечеряють, а кругом їх
 Пекло червоніє.
 У полум’ї, повішані
 На кроквах, чорніють
 Панські трупи. Горять крокви
 І падають з ними.
 “Пийте, діти! пийте, лийте!
 З панами такими,
 Може, ще раз зустрінемось,
 Ще раз погуляєм.—
 І поставець одним духом
 Залізняк черкає.—
 За прокляті ваші трупи,
 За душі прокляті
 Ще раз вип’ю! Пийте, діти!
 Вип’єм, Ґонто, брате!
 Вип’єм, друже, погуляєм
 Укупочці, в парі.
 А де ж Волох? заспівай лиш
 Нам, старий кобзарю!
 Не про дідів, бо незгірше
 Й ми ляхів караєм;
 Не про лихо; бо ми його
 Не знали й не знаєм.
 Веселої утни, старче,
 Щоб земля ломилась,—
 Про вдовицю-молодицю,
 Як вона журилась”.

(Кобзар грає й приспівує )


“Од села до села
 Танці та музики;
 Курку, яйця продала —
 Маю черевики.
 Од села до села
 Буду танцювати:
 Ні корови, ні вола —
 Осталася хата.
 Я оддам, я продам
 Кумові хатину,
 Я куплю, я зроблю
 Яточку під тином;
 Торгувать, шинкувать
 Буду чарочками,
 Танцювать та гулять
 Таки з парубками.
 Ох ви, дітки мої,
 Мої голуб’ята,
 Не журіться, подивіться,
 Як танцює мати.
 Сама в найми піду,
 Діток в школу оддам,
 А червоним черевичкам
 Таки дам, таки дам!”

“Добре! добре! Ну, до танців,
 До танців, кобзарю!”
 Сліпий вшкварив — навприсядки
 Пішли по базару.
 Земля гнеться. “Нумо, Ґонто!”
 “Нум, брате Максиме!
 Ушкваримо, мій голубе,
 Поки не загинем!”

“Не дивуйтеся, дівчата,
 Що я обідрався;
 Бо мій батько робив гладко,
 То й я в його вдався”.
 “Добре, брате, єй же богу!”
 “Ану ти, Максиме!”
 “Постривай лиш!”

“Отак чини, як я чиню:
 Люби дочку абичию —
 Хоч попову, хоч дякову,
 Хоч хорошу мужикову”.

Всі танцюють, а Галайда
 Не чує, не бачить.
 Сидить собі кінець стола,
 Тяжко-важко плаче,
 Як дитина. Чого б, бачся?
 В червонім жупані,
 І золото, і слава є,
 Та нема Оксани;
 Ні з ким долю поділити,
 Ні з ким заспівати;
 Один, один сиротою
 Мусить пропадати.
 А того, того й не знає,
 Що його Оксана
 По тім боці за Тікичем
 В будинку з панами,
 З тими самими ляхами,
 Що замордували
 Її батька. Недолюди,
 Тепер заховались
 За мурами та дивитесь,
 Як жиди конають,
 Брати ваші! А Оксана
 В вікно поглядає
 На Лисянку засвічену.
 “Де то мій Ярема?” —
 Сама думає. Не знає,
 Що він коло неї,
 У Лисянці, не в свитині —
 В червонім жупані,
 Сидить один та думає:
 “Де моя Оксана?
 Де вона, моя голубка
 Приборкана, плаче?”
 Тяжко йому.
 А із яру
 В киреї козачій
 Хтось крадеться.
 “Хто ти такий?”
 Галайда питає.
 “Я посланець пана Ґонти.
 Нехай погуляє,
 Я підожду”.
 “Ні, не діждеш,
 Жидівська собако!”
 “Ховай боже, який я жид!
 Бачиш? Гайдамака!
 Ось копійка… подивися…
 Хіба ти не знаєш?”
 “Знаю, знаю,— і свячений
 З халяви виймає.—
 Признавайсь, проклятий жиде,
 Де моя Оксана?”
 Та й замахнувсь.
 “Ховай боже!..
 В будинку… з панами…
 Вся в золоті…”
 “Виручай же!
 Виручай, проклятий!”
 “Добре, добре… Які ж бо ви,
 Яремо, завзяті!
 Іду зараз і виручу:
 Гроші мур ламають.
 Скажу ляхам — замість Паца…”
 “Добре, добре! знаю.
 Іди швидче!”
 “Зараз, зараз!
 Ґонту забавляйте,
 З півупруга, а там нехай.
 Ідіть же гуляйте…
 Куди везти?”
 “У Лебедин!
 У Лебедин,— чуєш?”
 “Чую, чую”.
 І Галайда
 З Ґонтою танцює.
 А Залізняк бере кобзу:
 “Потанцюй, кобзарю,
 Я заграю”.
 Навприсядки
 Сліпий по базару
 Оддирає постолами,
 Додає словами:

“На городі пастернак;
 Чи я ж тобі не козак, не козак?
 Чи я ж тебе не люблю, не люблю?
 Чи я ж тобі черевичків не куплю?
 Куплю, куплю чорпнобрива.
 Куплю, куплю того дива.
 Буду, серце, ходить,
 Буду, серце, любить”.

“Ой гоп, гопака!
 Полюбила козака,
 Та рудого, та старого —
 Лиха доля така.
 Іди ж доле, за журбою,
 А ти, старий, за водою,
 А я — так до шинку.
 Вип`ю чарку, вип`ю другу,
 Вип`ю третю на потуху.
 П`яту, шосту, та й кінець.
 Пішла баба у танець,
 А за нею горобець
 Викрутасом-вихилясом…
 Молодець горобець!
 Старий рудий бабу кличе,
 А та йому дулі тиче:
 “Оженився, сатано,—
 Заробляй же на пшоно;
 Треба діток годувать,
 Треба діток одягать.
 А я буду добувать,
 А ти, старий, не гріши,
 Та в запічку колиши,
 Та мовчи, не диши”.

“Як була я молодою преподобницею,
 Повісила хвартушину над віконницею;
 Хто йде — не мине,
 То кивне, то моргне.
 А я шовком вишиваю,
 В кватирочку виглядаю:
 Семени, Івани,
 Надівайте жупани,
 Та ходімо погуляймо,
 Та сядемо заспіваймо”.

“Заганяйте квочку в бочку,
 А курчата в вершу
 . . . . . . . . . .
 . . . . . . . . . .
 І… гу!
 Загнув батько дугу,
 Тягне мати супоню.
 А ти зав’яжи, доню”.

“Чи ще? чи годі?”
 “Ще, ще!
 Хоч погану! самі ноги носять”

“Ой сип сирівець
 Та криши опеньки:
 Дід та баба,
 То й до ладу,—
 Обоє раденькі.

* * *
 Ой сип сирівець
 Та криши петрушку:
 . . . . . . . . . .
 . . . . . . . . . .

* * *
 Ой сип сирівець
 Та накриши хріну:

* * *
 Ой сип воду, воду
 Та пошукай броду, броду…”

“Годі, годі! — кричить Ґонта.
 Годі, погасає.
 Світла, діти!.. А де Лейба?
 Ще його немає?
 Найти його та повісить.
 Петелька свиняча!
 Гайда, діти! погасає
 Каганець козачий”.
 А Галайда: “Отамане!
 Погуляймо, батьку!
 Дивись — горить; на базарі
 І видко, і гладко.
 Потанцюєм. Грай, кобзарю!”
 “Не хочу гуляти!
 Огню, діти! дьогтю, клоччя!
 Давайте гармати;
 В потайники пустіть огонь!
 Думають, жартую!”
 Заревіли гайдамаки:
 “Добре, батьку! чуєм!”
 Через греблю повалили,
 Гукають, співають.
 А Галайда кричить: “Батьку!
 Стійте!.. пропадаю!
 Постривайте, не вбивайте:
 Там моя Оксана.
 Годиночку, батьки мої!
 Я її достану!”
 “Добре, добре!.. Залізняче,
 Гукни, щоб палили.
 Преподобиться з ляхами…
 А ти, сизокрилий,
 Найдеш іншу”.
 Оглянувся —
 Галайди немає.
 Ревуть гори — і будинок
 З ляхами гуляє
 Коло хмари. Що осталось,
 Пеклом запалало…
 “Де Галайда?” — Максим кличе.
 І сліду не стало…

Поки хлоп’ята танцювали,
 Ярема з Лейбою прокрались
 Аж у будинок, в самий льох;

Оксану вихопив чуть живу
 Ярема з льоху та й полинув
 У Лебедин…

(0)