І станом гнучим, і красою
 Пренепорочно-молодою
 Старії очі веселю.
 Дивлюся іноді, дивлюсь,
 І чудно, мов перед святою,
 Перед тобою помолюсь.
 І жаль мені, старому, стане
 Твоєї божої краси.
 Де з нею дінешся єси?
 Хто коло тебе в світі стане
 Святим хранителем твоїм?
 І хто заступить? хто укриє
 Од зла людського в час лихий?
 Хто серце чистеє нагріє
 Огнем любові, хто такий?
 Ти сирота, нема нікого,
 Опріче праведного бога.
 Молися ж, серце, помолюсь
 І я з тобою. Щось пророче
 Мені вже зазирає в очі,
 І я вже богу не молюсь,
 Уже й на тебе не дивлюсь.
 Мені приснилось: ти вже мати,
 Не в оксамиті, не в палатах
 Твоє голоднеє дитя…
 І в’янеш ти, а дні летять,
 Несуть все добре за собою,
 Уже й надію понесли,
 А ти осталась на землі
 Одна-однісінька; з тобою
 Єдинеє добро було —
 Твоє дитя, поки росло,
 В колодочки поки вбивалось.
 Оперилось, і ти осталась,
 Стара і немощяа. Людей,
 Людей неприязних благаєш
 І Христа ради простягаєш
 Коло зачинених дверей
 Старії руки.

Отак я іноді тобою,
 Тобою, серце, молодою,
 Старії очі веселю.
 Дивлюся іноді, дивлюсь
 На стан твій гнучий, і за тебе
 Тихенько богу помолюсь.
 Молися й ти, з святого неба
 На тебе, серце, не зійшла
 Твоя і доля і недоля.

Перша половина 1850