Чи то недоля та неволя,
 Чи то літа ті летячи
 Розбили душу? Чи ніколи
 Й не жив я з нею, живучи
 З людьми в паскуді, опаскудив
 І душу чистую?.. А люде!
 (Звичайне, люде, сміючись)
 Зовуть її і молодою,
 І непорочною, святою,
 І ще якоюсь… Вороги!!
 І люті! люті! Ви ж украли,
 В багно погане заховали
 Алмаз мій чистий, дорогий,
 Мою колись святую душу!
 Та й смієтесь. Нехристияне!
 Чи не меж вами ж я, погані,
 Так опоганивсь, що й не знать,
 Чи й був я чистим коли-небудь,
 Бо ви мене з святого неба
 Взяли меж себе — і писать
 Погані вірші научили.
 Ви тяжкий камень положили
 Посеред шляху… і розбили
 О його… бога боячись!
 Моє малеє, та убоге,
 Та серце праведне колись!
 Тепер іду я без дороги,
 Без шляху битого… а ви!
 Дивуєтесь, що спотикаюсь,
 Що вас і долю проклинаю,
 І плачу тяжко, і, як ви…
 Душі убогої цураюсь,
 Своєї грішної душі!

Перша половина 1850, Оренбург