Давно те минуло, як, мала дитина,
 Сирота в ряднині, я колись блукав
 Без свити, без хліба по тій Україні,
 Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв.
 Давно те минуло, як тими шляхами,
 Де йшли гайдамаки,— малими ногами
 Ходив я, та плакав, та людей шукав,
 Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
 Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
 Молодеє лихо! якби ти вернулось,
 Проміняв би долю, що маю тепер.
 Згадаю те лихо, степи ті безкраї,
 І батька, і діда старого згадаю…
 Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.
 Бувало, в неділю, закривши мінею,
 По чарці з сусідом випивши тієї,
 Батько діда просить, щоб той розказав
 Про Коліївщину, як колись бувало,
 Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав.
 Столітнії очі, як зорі, сіяли,
 А слово за словом сміялось, лилось:
 Як ляхи конали, як Сміла горіла.
 Сусіди од страху, од жалю німіли.
 І мені, малому, не раз довелось
 За титаря плакать. І ніхто не бачив,
 Що мала дитина у куточку плаче.
 Спасибі, дідусю, що ти заховав
 В голові столітній ту славу козачу:
 Я її онукам тепер розказав.

Вибачайте, люде добрі,
 Що козацьку славу
 Так навмання розказую,
 Без книжної справи.
 Так дід колись розказував,
 Нехай здоров буде!
 А я за ним. Не знав старий,
 Що письменні люде
 Тії речі прочитають.
 Вибачай, дідусю,—
 Нехай лають; а я поки
 До своїх вернуся
 Та доведу вже до краю,
 Доведу — спочину
 Та хоч крізь сон подивлюся
 На ту Україну,
 Де ходили гайдамаки
 З святими ножами,—
 На ті шляхи, що я міряв
 Малими ногами.

Погуляли гайдамаки,
 Добре погуляли:
 Трохи не рік шляхетською
 Кров’ю напували
 Україну, та й замовкли —
 Ножі пощербили.
 Нема Ґонти; нема йому
 Хреста, ні могили.
 Буйні вітри розмахали
 Попіл гайдамаки,
 І нікому помолитись,
 Нікому заплакать.
 Один тілько брат названий
 Оставсь на всім світі,
 Та й той — почув, що так страшно
 Пекельнії діти
 Його брата замучили,
 Залізняк заплакав
 Вперше зроду; сльози не втер,
 Умер неборака.
 Нудьга його задавила
 На чужому полі,
 В чужу землю положила:
 Така його доля!
 Сумно-сумно гайдамаки
 Залізную силу
 Поховали; насипали
 Високу могилу;
 Заплакали, розійшлися,
 Відкіля взялися.

Один тілько мій Ярема
 На кий похилився,
 Стояв довго. “Спочинь, батьку,
 На чужому полі,
 Бо на своїм нема місця,
 Нема місця волі…
 Спи, козаче, душа щира!
 Хто-небудь згадає”.

Пішов степом сіромаха,
 Сльози утирає.
 Довго, довго оглядався,
 Та й не видко стало.
 Одна чорна серед степу
 Могила осталась.

Посіяли гайдамаки
 В Україні жито,
 Та не вони його жали.
 Що мусим робити?
 Нема правди, не виросла;
 Кривда повиває.
 Розійшлися гайдамаки,
 Куди який знає:
 Хто додому, хто в діброву,
 З ножем у халяві,
 Жидів кінчать. Така й досі
 Осталася слава.
 А тим часом стародавню
 Січ розруйнували:
 Хто на Кубань, хто за Дунай,
 Тілько і остались,
 Що пороги серед степу.
 Ревуть завивають:
 “Поховали дітей наших
 І нас розривають”.
 Ревуть собі й ревітимуть —
 Їх люде минули;
 А Україна навіки,
 Навіки заснула.

З того часу в Україні
 Жито зеленіє;
 Не чуть плачу, ні гармати,
 Тілько вітер віє,
 Нагинає верби в гаї,
 А тирсу на полі.
 Все замовкло. Нехай мовчить:
 Така божа воля.

Тілько часом увечері
 Понад Дніпром, гаєм
 Ідуть старі гайдамаки,
 Ідучи співають:

“А в нашого Галайди хата на помості.
 Грай, море! добре, море!
 Добре буде, Галайда!”

Квітень—листопад 1841