Зійшло сонце; Україна
 Де палала, тліла,
 А де шляхта, запертися,
 У будинках мліла.
 Скрізь по селах шибениці;
 Навішано трупу —
 Тілько старших, а так шляхта
 Купою на купі.
 На улицях, на розпуттях
 Собаки, ворони
 Гризуть шляхту, клюють очі;
 Ніхто не боронить.
 Та й нікому: осталися
 Діти та собаки,—
 Жінки навіть з рогачами
 Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо
 По всій Україні!
 Гірше пекла… А за віщо,
 За що люде гинуть?
 Того ж батька, такі ж діти,—
 Жити б та брататься.
 Ні, не вміли, не хотіли,
 Треба роз’єднаться!
 Треба крові, брата крові,
 Бо заздро, що в брата
 Є в коморі і надворі,
 І весело в хаті!
 “Уб’єм брата! спалим хату!” —
 Сказали, і сталось.
 Все б, здається; ні, на кару
 Сироти остались.
 В сльозах росли, та й виросли;
 Замучені руки
 Розв’язались — і кров за кров,
 І муки за муки!
 Болить серце, як згадаєш:
 Старих слов’ян діти
 Впились кров’ю. А хто винен?
 Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гайдамаки
 Лісами, ярами,
 А за ними і Галайда
 З дрібними сльозами.
 Вже минули Воронівку,
 Вербівку; в Вільшану
 Приїхали. “Хіба спитать,
 Спитать про Оксану?
 Не спитаю, щоб не знали,
 За що пропадаю”.
 А тим часом гайдамаки
 Й Вільшану минають.
 Питається у хлопчика:
 “Що, титаря вбили?”
 “Ба ні, дядьку; батько казав,
 Що його спалили
 Оті ляхи, що там лежать,
 І Оксану вкрали.
 А титаря на цвинтарі
 Вчора поховали”.
 Не дослухав… “Неси, коню!”
 І поводи кинув.
 “Чом я вчора, поки не знав,
 Вчора не загинув!
 А сьогодні, коли й умру,
 З домовини встану
 Ляхів мучить. Серце моє!
 Оксано! Оксано!
 Де ти?”
 Замовк, зажурився,
 Поїхав ходою.
 Тяжко-важко сіромасі
 Боротись з нудьгою.
 Догнав своїх. Боровиків
 Вже хутір минають.
 Корчма тліє з стодолою,
 А Лейби немає.
 Усміхнувся мій Ярема,
 Тяжко усміхнувся.
 Отут, отут позавчора
 Перед жидом гнувся,
 А сьогодні… та й жаль стало,
 Що лихо минуло.
 Гайдамаки понад яром
 З шляху повернули.
 Наганяють півпарубка.
 Хлопець у свитині
 Полатаній, у постолах;
 На плечах торбина.
 “Гей, старченя! стривай лишень!”
 “Я не старець, пане!
 Я, як бачте, гайдамака”.
 “Який же поганий!”
 “Відкіля ти?”
 “З Керелівки”.
 “А Будища знаєш?
 І озеро коло Будищ?”
 “І озеро знаю,
 Отам воно; оцим яром
 Втрапите до його”.
 “Що, сьогодня ляхів бачив?”
 “Нігде ні одного;
 А вчора було багато.
 Вінки не святили:
 Не дали ляхи прокляті.
 Зате ж їх і били,
 І я, й батько святим ножем;
 А мати нездужа,
 А то й вона б”.
 “Добре, хлопче.
 Ось на ж тобі, друже,
 Цей дукачик, та не згуби”.
 Узяв золотого,
 Подивився: “Спасибі вам!”
 “Ну, хлопці, в дорогу!
 Та чуєте? без гомону.
 Галайдо, за мною!
 В оцім яру є озеро
 Й ліс попід горою,
 А в лісі скарб. Як приїдем,
 То щоб кругом стали,
 Скажи хлопцям. Може, льохи
 Стерегти осталась
 Яка погань”.
 Приїхали.
 Стали кругом ліса;
 Дивляться — нема нікого…
 “Ту їх достобіса!
 Які груші уродили!
 Збивайте, хлоп’ята!
 Швидше! швидше! Отак, отак!
 І конфедерати
 Посипалися додолу,
 Груші гнилобокі.
 Позбивали, упорались;
 Козакам нівроку,
 Найшли льохи, скарб забрали,
 У ляхів кишені
 Потрусили та й потягли
 Карати мерзенних
 У Лисянку.