Поема

Були на хуторі пани,
 І пан і пані небагаті.
 І дочечка у їх росла,
 Уже чимала піднялась;

І генерал її посватав,
 Бо страх хорошая була,
 А генерал був страх багатий,
 От і талан господь послав
 На вбогий хутір, ублагали
 Царя небесного! Взяли
 Її гарненько одягли
 Та у неділю й повінчали,
 І генеральшею назвали,
 І цугом в Київ повезли.
 Було на хуторі погане
 Мале байстря, свиней пасло,
 Петрусем звалось; на придане
 Воно за панною пішло
 У генеральськеє село
 Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у генерала,
 За генеральшею чимала
 Орда панів і паничів;
 І генеральша уночі
 Тихенько плакать собі стала.
 «Занапастила мене мати,
 Зов’яне марне у палатах
 Краса і молодість моя».
 «Ти, душко, плачеш?» — «Хто се, я?
 Ні, я не плачу…» — «Знаєш, Маню,
 У городі тепер армяни,
 Купи собі, мамуню, шаль».
 «Мені не треба тії шалі».
 «Не завдавай же серцю жалю!
 Купи, голубко! Не печаль
 Мого ти серця! А весною
 В Париж поїдемо з тобою
 Або поїдемо в село,
 Як схочеш, серце».
 Тихо, тихо
 Зима минала, кралось лихо
 Та в самім серці й уляглось
 У генеральші молодої.
 Поїхали в село весною,
 В селі банкети загули,
 А генеральша плаче, плаче,
 А генерал того не бачить,
 А всі вже бачили в селі.

З нудьги із двору погуляти
 Якось, задумавшись, пішла,
 Та аж за царину зайшла,
 Та й бачить, що пасе ягнята
 Мале хлоп’яточко в стерні.
 «О горе, горенько мені!
 Що я робитиму на світі?
 Се ти, Петрусю?» — «Авжеж, я».
 «Ходім до мене, будем жити,
 Як там на хуторі колись
 Жили, жили». Та й похилилась,
 Очей не зводячи, дивилась
 На Петруся. Одним одна
 І виростала, й дівувала,
 І за старого генерала
 Занапастили, продали!
 І вкупі гроші пропили…
 І тяжко, тяжко заридала.
 «Ходімо, серце, погулять!
 Ходім, Петрусю, в сад, в палати»
 «А хто ж тут буде доглядать,
 Хто попасе мої ягнята?»
 «Нехай хто хоче!» — Й повела
 Його в палати. А в палатах
 Причепурила, одягла,
 А потім в школу оддала.
 І любо їй. Нехай радів,
 Поки надія серце гріє,
 Поки росте з того зерна
 Або кукіль, або пшениця.
 Бо ми не знаєм, що твориться
 У його там. А він хоч зна,
 Та нам не скаже. Якби знала
 Матуся горенько твоє,
 Чи оддала б за генерала
 Дитя єдинеє своє?
 Не оддала б… А втім, не знаю…
 Бо всякі матері бувають.

Минають дні собі поволі,
 Петрусь до школи та із школи
 З книжками ходить та росте.
 Сама аж ніби молодіє,
 І генерал собі радіє,
 Що діло, бачите, святе
 Удвох-таки вони зробили.

Петра на волю одпустили,
 Зимою в Київ одвезли,
 І там у школу оддали,
 І там чимало поповчили.
 Вернувся з Києва Петрусь
 Уже Петром і паничем,
 І кучері аж по плече,
 І висипався чорний ус,
 І ще… Та се ще не втече,
 Розкажем іноді колись
 Про те, що снилося Петрові.
 А генеральші чорнобровій
 Що тепер снилося? то ми
 Оце й розкажемо.

Перед іконою пречистої
 Горить лампада уночі.
 Поклони тяжкії б’ючи,
 Ридала, билася… нечистую
 Огненную сльозу лила.
 Вона благала пресвятую,
 Щоб та її… щоб та спасла,
 Щоб одуріть їй не дала —
 Пренепорочная! І всує.
 Молитва їй не помогла:
 Вона, сердешна, одуріла,
 Вона, небога, полюбила
 Свого Петруся. Тяжко їй!
 Душі негрішній, молодій!
 Та що ж робить Не стало сили,
 Сердега разом одуріла.
 Та й як його одній святії
 Прожити літа молодії?
 Вони ж не вернуться! Як хоч,
 А лихо, кажуть, перескоч,
 А то задавить. Генеральша
 Не перескочила, бо їй
 Хотілось жити, молодій!
 Хотілося б… Густенька каша,
 Та каша, бачте, та не наша,
 А наш несолений куліш —
 Як знаєш, так його і їж.

«Петрусю! Друже мій єдиний!
 Моє ти серце! мій ти сину!
 Рятуй мене, рятуй! рятуй!
 О матер божая! розкуй
 Мою ти душу!» І ридала,
 І батька й матір проклинала,
 І все на світі. А Петрусь,
 Її єдиная дитина,
 Гуляв собі пренеповинний
 В саду та арію якусь
 Мугикав стиха. Більш нічого
 Петрусь не бачив. А небога
 Сама не знає, що робить?
 І що їй діяти з собою?
 Або сховатись під водою,
 Або принамені розбить
 О стіну голову…
 «Поїду в Київ, помолюся.
 Молитва, може, прожене
 Диявола… О! мій Петрусю!
 Молитва не спасе мене,
 Я у Дніпрові утоплюся!»

Моліте господа, дівчата,
 Моліте господа, щоб мати
 І вас отак не завдала
 За генерала, за палати
 І вас отак не продала.
 Любітесь, діточки, весною.
 На світі є кого любить
 І без користі. Молодою,
 Пренепорочною, святою
 В малій хатині буде жить
 Любов та чистая. І буде
 Святий покой ваш стерегти
 І в домовині. Що ж то буде
 З превосходительною? Що ти
 Тепер робитимеш з собою,
 З своєю божою красою?
 Хто стерегтиме твій покой,
 Украдений твоїм Петрусем?
 Хіба архістратиг? Та й той
 Не встереже тепер. Боюся,
 І вимовить боюсь тепер
 Твоє грядущеє…

У Київ їздила, молилась,
 Аж у Почаєві була.
 Чудовная не помогла,
 Не помогла святая сила.
 А ти аж плакала, молилась —
 Та й занехаяла. Везла
 Назад гадюку в серці люту
 Та трошки в пляшечці отрути.
 Не їла три дні й не пила,
 Вернувшись з прощі. І три ночі
 Не спала; впали карі очі,
 Засохли губи; і вночі
 Щось, ходя, шепче сміючись.
 Аж тиждень так собі нудила,
 А потім трути розвела
 І генерала напоїла
 Та й спать, упоравшись, лягла.
 «Тепер старого поховаю,
 А молодого привітаю
 Та й буду жить собі та жить,
 Петруся-серденько любить»,—
 Подумала чи то сказала.
 Хотіла спать, але не спала.
 І ждала світу, і дожить
 До світу божого боялась.

І задзвонили вранці-рано
 По генераловій душі;
 Заговорили щось погане,
 До генерала ідучи
 Прощатись, люде. Аж гуде,
 З усіх усюд народу йде,
 Та щось шепочуть про отруту
 І судових неначе ждуть,
 І разом стихли на минуту.
 Приїхали; ножі беруть,
 І генерала розчиняють,
 І яд находять в животі.
 Громада глухо присягає.
 Заприсягла. Питає суд:
 «Тепер скажіте, християни,
 Хто отруїв його?» Гудуть,
 Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!»
 Громада зично загула.

Тойді на ґанок виходжає
 І до громади промовляє
 Петрусь. І каже: «Я зробив,
 Я генерала отруїв,
 А ви не знаєте нічого!»
 Взяли Петруся молодого
 Та в город в путах одвезли.
 Його недовго мордували
 В тюрмі, в суді, а в добрий час
 В кайдани добре закували,
 Переголили про запас;
 Перехрестивсь, отак убраний,
 І поволік Петрусь кайдани
 Аж у Сибір…

Перша половина 1850, Оренбург