Мій боже милий, як то мало
 Святих людей на світі стало.
 Один на другого кують
 Кайдани в серці. А словами,
 Медоточивими устами
 Цілуються і часу ждуть,
 Чи швидко брата в домовині
 З гостей на цвинтар понесуть?
 А ти, о господи єдиний,
 Скуєш лукавії уста,
 Язик отой велеречивий,
 Мовлявший: «Ми не суєта!
 І возвеличимо на диво
 І розум наш, і наш язик…
 Та й де той пан, що нам закаже
 І думать так, і говорить?»
 «Воскресну я! — той пан вам скаже.
 Воскресну нині! Ради їх,
 Людей закованих моїх,
 Убогих, нищих… Возвеличу
 Малих отих рабів німих!
 Я на сторожі коло їх
 Поставлю слово. І пониче,
 Неначе стоптана трава,
 І думка ваша, і слова».
 Неначе срібло куте, бите
 І семикрати перелите
 Огнем в горнилі,— словеса
 Твої, о господи, такії.
 Розкинь же їх, твої святиє,
 По всій землі. І чудесам
 Твоїм увірують на світі
 Твої малі убогі діти!


1859, 15 февраля, [С.-Петербург]