Лічу в неволі дні і ночі,
 І лік забуваю.
 О господи, як то тяжко
 Тії дні минають.
 А літа пливуть меж ними,
 Пливуть собі стиха,
 Забирають за собою
 І добро і лихо!
 Забирають, не вертають
 Ніколи нічого!
 І не благай, бо пропаде
 Молитва за богом.
 І четвертий рік минає
 Тихенько, поволі,
 І четверту начинаю
 Книжечку в неволі
 Мережати,— змережаю
 Кров’ю та сльозами
 Моє горе на чужині,
 Бо горе словами
 Не розкажеться нікому
 Ніколи, ніколи,
 Нігде на світі! Нема слов
 В далекій неволі!
 Немає слов, немає сльоз,
 Немає нічого.
 Нема навіть кругом тебе
 Великого бога!
 Нема на що подивитись,
 З ким поговорити.
 Жить не хочеться на світі,
 А сам мусиш жити.
 Мушу, мушу, а для чого?
 Щоб не губить душу?
 Не варт вона того жалю…
 Ось для чого мушу
 Жить на світі, волочити
 В неволі кайдани!
 Може, ще я подивлюся
 На мою Украйну…
 Може, ще я поділюся
 Словами-сльозами
 З дібровами зеленими!
 З темними лугами!
 Бо немає в мене роду
 На всій Україні,
 Та все-таки не ті люде,
 Що на цій чужині!
 Гуляв би я понад Дніпром
 По веселих селах
 Та співав би свої думи,
 Тихі, невеселі.
 Дай дожити, подивитись,
 О боже мій милий!
 На лани тії зелені
 І тії могили!
 А не даси, то донеси
 На мою країну
 Мої сльози; бо я, боже!
 Я за неї гину!
 Може, мені на чужині
 Лежать легше буде,
 Як іноді в Україні
 Згадувати будуть!
 Донеси ж, мій боже милий!
 Або хоч надію
 Пошли в душу… бо нічого,
 Нічого не вдію
 Убогою головою,
 Бо серце холоне,
 Як подумаю, що, може,
 Мене похоронять
 На чужині,— і ці думи
 Зо мною сховають!..
 І мене на Україні
 Ніхто не згадає!

А може, тихо за літами
 Мої мережані сльозами
 І долетять коли-небудь
 На Україну… і падуть,
 Неначе роси над землею,
 На щире серце молодеє
 Сльозами тихо упадуть!
 І покиває головою,
 І буде плакати зо мною,
 І, може, господи, мене
 В своїй молитві пом’яне!

Нехай як буде, так і буде.
 Чи то плисти, чи то брести,
 Хоч доведеться розп’ястись!
 А я таки мережать буду
 Тихенько білії листи.

Перша половина 1850, Оренбург