Не для людей, тієї слави,
 Мережані та кучеряві
 Оці вірші віршую я.
 Для себе, братія моя!

Мені легшає в неволі,
 Як я їх складаю,
 З-за Дніпра мов далекого
 Слова прилітають.
 І стеляться на папері,
 Плачучи, сміючись,
 Мов ті діти. І радують
 Одиноку душу
 Убогую. Любо мені.
 Любо мені з ними.
 Мов батькові багатому
 З дітками малими.
 І радий я і веселий,
 І бога благаю,
 Щоб не приспав моїх діток
 В далекому краю.
 Нехай летять додомоньку
 Легенькії діти.
 Та розкажуть, як то тяжко
 Було їм на світі.
 І в сім’ї веселій тихо
 Дітей привітають,
 І сивою головою
 Батько покиває.
 Мати скаже: бодай тії
 Діти не родились.
 А дівчина подумає:
 Я їх полюбила.


Друга половина 1848, Косарал