Восплач, пророче, сине божий!
 І о князях, і о вельможах,
 І о царях отих. І рци:
 «Пащо та сука, ваша мати,
 Зо львами кліщилась, щенята?
 І добувала вас, лихих?
 І множила ваш род проклятий?
 А потім з вас, щенят зубатих,
 Зробились львичища! Людей!
 Незлобних, праведних дітей,
 Жрете, скажені!.. Мов шуліка
 Хватає в бур’яні курча,
 Клює і рве його. А люде…
 Хоч бачать люде, та мовчать.
 Отож львеня те дике! люте!
 Підстерегли його, взяли
 Та, закувавши добре в пута,
 В Єгипет люде одвели —
 На каторгу. А люта мати!
 Спустила друге бісновате
 Своє скаженеє звіря.
 Та вже такого сподаря,
 Що гради й весі пожирало.
 Земля тряслася, трепетала
 Од реву львичища твого.
 Окули люде і цього.
 Заперли в щелепи удила
 І в Вавілоні посадили
 В тюрму глибоку. Щоб не чуть
 Було на світі того рику
 Самодержавного владики,
 Царя неситого…
 Минуть,
 Уже потроху і минають
 Дні беззаконія і зла.
 А львичища того не знають,
 Ростуть собі, як та лоза
 У темнім лузі. Уповають
 На корінь свій, уже гнилий,
 Уже червивий, і малий,
 І худосильний. Вітер з поля
 Дихне — погне і полама.
 І ваша злая своєволя
 Сама скупається, сама
 В своїй крові. Плач великий
 Вомєсто львичищого рика
 Почують люде. І той плач,
 Нікчемний, довгий і поганий,
 Межи людьми во притчу стане,
 Самодержавний отой плач!»


Декабря 6 [1859, С.-Петербург]