У Вільні, городі преславнім,
 Оце случилося недавно,
 Ще був тойді… От, як на те,
 Не вбгаю в віршу цього слова…
 Тойді здоровий-прездоровий
 Зробили з його лазарет,
 А бакалярів розігнали
 За те, що шапки не ламали
 У Острій брамі. Дурня знать
 По походу. Отже назвать,
 Єй-богу, я його не вмію,
 Того студента,— що ж нам діять?
 То синок був литовської
 Гордої графині.
 І хороше, і багате,
 І одна дитина,
 І училось не паничем,
 І шапку знімало
 В Острій брамі. Добре було,
 Та лихо спіткало!
 Улюбилося, сердешне,
 Було молодеє,
 У жидівку молодую
 Та й думало з нею,
 Щоб цього не знала мати,
 Звичайне, побратись,
 Бо не можна ради дати,
 Що то за проклята!
 Мов змальована сиділа
 До самої ночі
 Перед вікном і втирала
 Заплакані очі,
 Бо й вона таки любила;
 І страх як любила!
 Та на бульвар виходила
 І в школу ходила
 Усе з батьком, то й не можна
 Було ради дати.
 І банкір якийсь із   Л ю б с ь к а
 Жидівочку сватав.
 Що тут на світі робити?
 Хоч іти топитись
 До   З а к р е т у,   не хочеться
 Без жидівки жити
 Студентові. А жид старий
 Ніби теє знає,
 Дочку свою одиночу
 В хаті замикає,
 Як іде до лавок вранці,
 І найма сторожу,
 Стару Рухлю. Ні, небоже,
 Рухля не поможе.
 Уже де вона на світі
 Роман сей читала
 З шовковою драбинкою —
 І Рухля не знала.
 Може, сама догадалась.
 Тілько заходилась
 Та сплела й собі такую,
 І вночі спустилась
 До студента на улицю.
 І де б утікати,
 А вони — звичайне, діти —
 Любо ціловатись
 Коло воріт заходились.
 А жид ізнадвору,
 Мов скажений, вибігає
 З сокирою! Горе!
 Горе тобі, стара мати.
 Нема твого сина,
 На улиці валяється
 Убита дитина,
 Убитая жидовином.
 Горе тобі, мати.
 Жидівочка… де та сила
 Взялася в дитяти?
 Вихватила ту сокиру
 І батькові в груди
 Аж по обух вгородила.

Отаке-то чудо
 У тім місті преславному,
 У тій Вільні сталось.
 Дивувались довго люди,
 Де вона сховалась,
 Жидівочка та гадюча,
 Що батька убила.
 А вона вночі любенько
 В Вілії втопилась,
 Бо найшли її в Закреті,
 Там і поховали.
 А графиня без дитини,
 Сердешна, осталась;
 Поїхала у Рим, кажуть,
 Та десь опинилась,
 Та з маркізом якимсь голим,
 Кажуть, одружилась.
 Може, й брешуть, бо, звичайне,
 На те вони люди:
 І вдовицю не забудуть,
 І тую осудять!

Друга половина 1848, Косарал