Заступила чорна хмара
 Та білую хмару.
 Виступили з-за Лиману
 З турками татари.
 Із Полісся шляхта лізе,
 А гетьман-попович
 Із-за Дніпра напирає —
 Дурний Самойлович
 З Ромоданом. Мов та галич,
 Вкрили Україну
 Та й клюють єлико мога…
 А ти, Чигирине!
 А ти, старий Дорошенку,
 Запорозький брате!
 Нездужаєш чи боїшся
 На ворога стати?
 «Не боюсь я, отамани,
 Та жаль України.—
 І заплакав Дорошенко,
 Як тая дитина! —
 Не розсиплем вражу силу,
 Не встану я знову!..
 Возьміть мої гетьманськії
 Клейноди, панове,
 Та однесіть москалеві:
 Нехай Москва знає,
 Що гетьмана Дорошенка
 На світі немає.
 А я, брати запорожці,
 Возьму собі рясу
 Та піду поклони бити
 В Межигор до Спаса».
 Задзвонили в усі дзвони,
 Гармата гримала,
 У дві лави задніпрянці
 З москалями стали
 Аж на милю — меж лавами
 Понесли клейноди…
 Годі тобі, Петре, пити
 Із Тясмина воду!
 Положили ті клейноди
 Попенкові в ноги.
 Іди, Петре, в Межигор’я
 Молитися богу.
 Не пустили Дорошенка,
 У рясі пізнали,
 Закували у кайдани,
 В Сосницю послали.
 А з Сосниці   в   Я р о п о л ч е
 Віку доживати.
 Отак тобі довелося,
 Запорозький брате!..
 Виглянуло над Чигрином
 Сонце із-за хмари,
 Потягли в свої улуси
 З турками татаре.
 А ляхи з своїм Чарнецьким,
 З поганим Степаном,
 Запалили церкву божу.
 І кості Богдана,
 Й Тимошеві в Суботові
 Гарненько спалили
 Та й пішли собі у Польщу,
 Мов добре зробили.
 А москалі з Ромоданом
 В неділеньку рано
 Пішли собі з поповичем
 Шляхом Ромоданом.

Мов орел той приборканий,
 Без крил та без волі,
 Знеміг славний Дорошенко,
 Сидячи в неволі,
 Та й умер з нудьги. Остило
 Волочить кайдани.
 І забули в Україні
 Славного гетьмана.
 Тільки ти, святий Ростовський
 Згадав у темниці
 Свого друга великого
 І звелів каплицю
 Над гетьманом змуровати
 І богу молитись
 За гетьмана, панахиду
 За Петра служити.
 І досі ще що рік божий,
 Як день той настане,
 Ідуть править панахиду
 Над нашим гетьманом
 В Ярополчі.

Друга половина 1848, Косарал